Історія розвитку вітчизняної економічної географії

Особливості Росії – її величезна територія і різноманітність природних, економічних, соціальних та інших умов – безумовно, вимагали розвитку економіко-географічної науки.
Історія економічної географії в Росії починається з першої половини XVIII ст. У 1727 р російський географ І. К. Кирилов виконав економіко-географічний опис Росії (“Квітуче стан Всеросійського держави”) і в 1734 склав перший атлас.

У російську науку термін “економічна географія” ввів М. В. Ломоносов, який очолив у 1758 Географічний департамент Академії наук. У 1763 р він приступив до створення Російського Атласа і написання роботи “Економічний лексикон”, які повинні були містити всі найважливіші відомості про природу та економіці Росії.
Учнями М. В. Ломоносова були С. П. Крашенинников, який склав докладний “Опис землі Камчатки” (1756), де було досліджено господарство корінного населення і дана оцінка природних ресурсів краю; П. І. Ричков, який проаналізував економічне та історичний стан Поволзької регіону, особливо Оренбурзької губернії, а також Уралу та Прикаспію.

У 1760-1780 рр. були проведені географічні експедиції по європейській частині Росії, Уралу і Сибіру (І. І. Лепіхін, П. С. Паллас, В. Ф. Зуєв та ін.). У результаті з’явилося чотиритомне твір І. І. Лепіхін “Денні записки подорожі по різних провінціях російської держави”. У ньому вперше були описані прояви нефтеносности в Поволжі та висловлювалося припущення про наявність корисних копалин на півночі Росії.
У XIX ст. було організовано 40 навколосвітніх плавань знаменитими російськими мореплавцями І. Ф. Крузенштерном, В. М. Головіним, М. П. Лазарєвим, Ф. П. Літке і ін. Вони зібрали великий матеріал для економіко-географічних досліджень. Експедиція Г. І. Невельського дозволила вивчити величезні простори Далекого Сходу. Російські мандрівники П. П. Семенов, Н. М. Пржевальський, В. А. Обручов, І. В. Мушкетов досліджували територію Середньої і Центральної Азії. Великий внесок у розвиток економічної географії внесли ґрунтознавець В. В. Докучаєв, А. В. Воїнів і кліматолог Н. А. Северцов.

У період 1899-1914 рр. вийшло 19-томне видання “Росія. Повний географічний опис нашої Батьківщини “.
Питаннями територіального економічного і державного устрою в дореволюційній Росії займалися російські вчені А. Н. Радищев, К. І. Арсеньєв, Д. І. Менделєєв, Д. І. Ріхтер, Н. Г. Чернишевський і ін.
Економіко-географічні дослідження в СРСР орієнтувалися на завдання планового управління. До найбільш відомим вченим в галузі економічної географії та регіоналістики відносяться – І. Г. Александров, Н. Н. Баранський, В. С. Немчинов, Н. Н. Некрасов, А. Є. Пробст, Ю. Г. Саушкін, Я. Г. Фейгін, А. І. Сухарєв та ін.
Вітчизняні теоретичні та методологічні дослідження в галузі економічної географії та регіоналістики можна об’єднати в три напрямки:
• економічне районування;
• методи планування та регулювання територіального та галузевого розвитку;
• закономірності, принципи і фактори розміщення продуктивних сил.
Економічне районування в своїй історії має ряд важливих моментів. Перші спроби економічного районування та перші публікації з цих питань були орієнтовані на господарські відмінності окремих частин країни. У зв’язку з тим що в економіці Росії в дореволюційні роки домінувало сільське господарство, в основу районування були покладені кліматичні та інші зональні природні умови.

Прийнято вважати, що перша наукова спроба економічного районування Росії була зроблена К. І. Арсеньєв в 1818 р Він запропонував поділити країну на десять “просторів” шляхом об’єднання сусідніх губерній.
У період розвитку капіталізму в Росії, коли посилився територіальний поділ праці і господарських зв’язків, перед сільським господарством та промисловістю постали нові завдання. Це зажадало поглиблення робіт на основі даних статистики населення, промисловості, сільського господарства, транспорту. Велике значення в галузі економічного районування Росії мали роботи відомого статистика і географа П. П. Семенова-Тян-Шанського. Він двічі здійснив районування європейської частини Росії: перше – в середині XIX ст. (Виділялися 14 природних областей); друге – в кінці XIX ст. (Виділялися 12 районів). В основу районування їм були покладені природні й господарські умови територій.

До кінця XIX – початку XX ст. з’явився вже цілий ряд робіт з економічного районування Росії. Проте всі досліди районування в дореволюційний період не мали достатнього практичного значення, вони носили переважно пізнавальний характер. Разом з тим праці вчених того часу – А. Н. Челінцева, А. І. Скворцова, П. П. Семенова-Тян-Шанського – були використані при розробці сітки районів у перші роки радянської влади.
Починаючи з 1920-х рр. комісії провідних вчених розробляли схеми економічного районування країни, які використовувалися в плані ГОЕЛРО і п’ятирічних планах розвитку народного господарства.
Величезну роль у становленні радянської економічної географії зіграв професор М. М. Баранський. Ним був написаний перший радянський підручник з економічної географії СРСР, який вийшов у світ в 1926 р У цьому підручнику були закладені основи наукової школи “районної” економічної географії відповідно до принципів районування в 1920-і рр.
Сутність наукових ідей і напрямів економіко-географічних досліджень Н. Н. Баранського полягає в наступному:
– Дослідженні впливу просторових відмінностей в природному середовищі на просторові відмінності у виробничому напрямку господарства;
– Уточненні поняття “географічний поділ праці” як просторової форми суспільного розподілу праці, що характеризується розривом між місцем виробництва та місцем споживання;
– Обгрунтуванні положень теорії просторових зв’язків і відносин в економічній географії і їх історичних змін в процесі географічного поділу праці;
– Розвитку теорії економічного районування;
– Створенні теорії міст як організуючих елементів, центрів економічних районів, вузлів транспортної мережі.
Багато положень, сформульовані Н. Н. Баранський, отримали розвиток в подальших дослідженнях радянських географів-економістів.
Пізніше найбільш значними стають теоретичні обгрунтування економічного районування та пов’язаного з ним формування регіональних господарських комплексів, запропоновані Н. Н. Колосовським. Ключовим у його теорії було поняття енерговиробничого циклу (ЕПЦ) – сукупності виробничих процесів, що здійснюються в економічному районі на основі поєднання певного виду енергії і сировини від його первинних форм, тобто видобутку та облагородження, до створення всіх видів готової продукції, які можна отримати на місці, виходячи з вимог наближення виробництва до джерел сировини і комплексного використання всіх компонентів сировинних і енергетичних ресурсів даного типу.
Розроблена на початку 1960-х рр. сітка з 11-ти економічних районів зберігається з невеликими змінами і до теперішнього часу.
Методи планування та регулювання територіального та галузевого розвитку складають теоретичну основу управління розміщенням і розвитком продуктивних сил. Ці дослідження були спрямовані на здійснення радикальних зрушень у розміщенні продуктивних сил (рух на Схід і Північ), розробку регіональних програм та великих інвестиційних проектів, створення методичних основ системи територіального планування і управління.
Першим великим загальноросійським науковим центром по регіональним дослідженням стала Комісія з вивчення природних продуктивних сил (КЕПС), створена академіком В. І. Вернадським в 1915 р
До основних прикладним дослідженням, починаючи з 1920-х рр., Відносяться план ГОЕЛРО, розробка п’ятирічних планів, проекти Урало-Кузнецького комбінату, Ангаро-Єнісейської програми, програми “Велика Волга” та ін.
У 1930 р на базі КЕПС було утворено Раду з вивчення продуктивних сил (РВПС), дослідження якого були спрямовані на вивчення природно-ресурсного потенціалу країни для корінного перетворення її господарства. Результати досліджень становили основу передпланових матеріалів. РВПС протягом тривалого періоду брав активну участь у розробці економічного районування та реорганізації адміністративно-територіального устрою країни. Різні структурні перетворення не впливали на роль цієї організації у розвитку вітчизняної науки і практики розміщення продуктивних сил. Науковою діяльністю КЕПС (потім РВПС) керували такі найбільші вчені зі світовим ім’ям, як академіки В. І. Вернадський, І. М. Губкін, В. Л. Комаров, Л. Д. Шевяков, В. С. Немчинов, Н. Н . Некрасов, що в значній мірі гарантувало постановку пріоритетних проблем і високий рівень досліджень. В даний час колектив ДПІУ РВПС очолює академік РАН А. Г. Гранберг (http://sopssecretary.narod.ru).
З 1960-х рр. на основі результатів дослідження багатьох наукових і проектних організацій почали створювати передплановий (прогнозний) документ – Генеральну схему розвитку і розміщення продуктивних сил СРСР. У 1970-х рр. паралельно стали розробляти інший передплановий синтетичний документ – Комплексну програму науково-технічного прогресу. Обидва документи складали в двох розрізах – галузевому і територіальному.
Особливої ??уваги заслуговує радянська теорія територіально-виробничих комплексів (ТПК), основи якої були закладені в роботах Н. Н. Колосовського. Багато її положення не втратили своєї актуальності і в даний час.
На нашу думку, в умовах економічної кризи і деградації основних промислових виробництв необхідно раціонально поєднувати два підходи: формування територіально-виробничих комплексів на основі модернізації та реструктуризації промислових і аграрних регіонів та створення організаційно-економічних умов для забезпечення технологічних зв’язків між суб’єктами господарювання.
Закономірності, принципи і фактори розміщення продуктивних сил охарактеризовані в багатьох роботах вітчизняних авторів. Величезна кількість визначень, переліків і характеристик закономірностей, принципів та факторів розміщення в умовах переходу від стадії індустріального і екстенсивного розвитку до інноваційної економіки і інформаційного суспільства потребує систематизації та уточнення (див. 2.7).
Вітчизняні теорії розміщення продуктивних сил відрізняє від зарубіжних нормативно-цільовий характер, вони виникали для вирішення певної прикладної задачі. Зокрема, обґрунтовували необхідність розміщення нових виробництв, міграції населення, освоєння нових регіонів (див. Гл. 8).

...
ПОДІЛИТИСЯ: