Історія Палестини

В результаті 1-ї світової війни Великобританія захопила у Оттоманської імперії (Туреччини) територію, яку в давнину іменували П. Вона отримала мандат на цю територію і відновила її історичну назву. У той період назва «П.» поширювалося на всіх жителів – арабів, євреїв і християн. У 1946 Трансіорданскій сектор П. був виділений Великобританією в якості самостійного королівства. 29 листопада 1947 Генеральна Асамблея ООН прийняла резолюцію № 181, що передбачала припинення мандата Великобританії на П. і створення на її території двох незалежних держав – арабської і єврейської. Для Єрусалиму засновувався спеціальний міжнародний режим з особливим статусом під управлінням ООН. Резолюцію підтримали США і СРСР, але Ліга арабських держав виступила 17 грудня 1947 із заявою про те, що не допустить реалізації цієї резолюції, так як вона передбачає створення єврейської держави.

14 травня 1948 Великобританія оголосила про припинення свого мандата і виведення своїх військ. У ніч з 14 на 15 травня Єврейське агентство оголосило про створення Держави Ізраїль на відведених йому в резолюції територіях. США і СРСР визнали Держава Ізраїль. Іррегулярні частини арабів з Єгипту, Сирії та Іраку почали підтягуватися до П. і займати військові бази, що звільняються англійцями, і 15 травня регулярні армії Єгипту, Трансиордании, Іраку, Сирії та окремі контингенти з Саудівської Аравії під прапором Ліги арабських держав вступили на територію П. арабо-ізраїльська війна 1948-49 закінчилася поразкою арабських армій і захопленням Ізраїлем значних палестинських територій, відводячи згідно резолюції ООН під створення арабської держави, а також західну частину Єрусалима. Трансйорданія зайняла Західний берег і Східний Єрусалим, а Єгипет – район Гази. На довгі десятиліття виникла проблема палестинських біженців. У 1950 король Трансиордании анексував Західний берег і перейменував країну до Йорданії.
З сер. 1960-х рр. ініціатива в протистоянні Ізраїлю і боротьба за створення Палестинської держави почала переходити до самих палестинцям. У 1964 була створена Організація звільнення П. (ООП), яка об’єднала під своїм дахом розрізнені групи та організації федаінов. У тому ж році були сформовані Національна рада П. (палестинський «парламент у вигнанні») та Виконавчий комітет («уряд у вигнанні»), які з 1969 незмінно очолює Ясир Арафат – керівник організації «Аль-Фатх», що стала з 1969 головною організацією ООП.

5 червня 1967 почалася «Шестиденна війна» між арабами та Ізраїлем після того, як керівництво Єгипту зажадало від ООН вивести надзвичайні сили ООН в Синаї, що служили там буфером між ворогуючими силами. Ізраїль завдав удару першим і 5 червня 1967 знищив більшу частину авіації Єгипту на аеродромах. 10 червня війна фактично закінчилася, і результатом її була окупація Ізраїлем Західного берега, сектора Газа, єгипетського Синая, сирійських Голанських висот і Східного Єрусалиму.

22 листопада 1967 Рада Безпеки ООН прийняла резолюцію № 242, в якій викладалися принципи мирного врегулювання на Близькому Сході. Єгипет і Йорданія визнали цю резолюцію, виставивши ряд попередніх умов для проведення мирних переговорів. Ізраїль також визнав резолюцію № 242, заявивши про необхідність прямих переговорів з арабськими державами та укладення всеосяжного мирного угоди. Сирія відкинула резолюцію, різко висловившись проти поступок, які вона вимагала від арабських країн. ООП також піддала різкій критиці резолюцію № 242. Рішення проблеми зайшло в глухий кут.

Протягом 1970 в Йорданії, де влаштувалася ООП, почала посилюватися напруга між королівською владою і палестинцями. В результаті зіткнень ООП була виведена з країни і її сили перегрупувалися в сусідній Ліван.

У жовтні 1973 знову почалися військові дії між Єгиптом і Ізраїлем в районі Суецького каналу і Синая, а також між Ізраїлем і Сирією на Голанських висотах. Рада Безпеки ООН прийняла резолюцію № 338 (1973), в якій були підтверджені принципи мирного врегулювання, закріплені в резолюції № 242, і закликав сторони до початку мирних переговорів на їх основі. Заклик ООН до припинення вогню був підтверджений пізніше в резолюції Ради Безпеки ООН № 339 (1973). У жовтні були створені миротворчі Надзвичайні збройні сили ООН. Ізраїль і Єгипет (1974), а потім Ізраїль і Сирія (1975) погодилися на роз’єднання своїх Збройних сил. Для контролю за дотриманням угод між Ізраїлем і Сирією були засновані Сили ООН зі спостереження за роз’єднанням (СООННР). Мандат СООННР в зоні протистояння Єгипту та Ізраїлю закінчився в липні 1979 після укладення мирного договору між цими країнами. Але на Голанських висотах СООННР продовжують функціонувати дотепер.

У 1974 король Йорданії анулював своє право представляти на міжнародній арені палестинський народ і визнав таке за Виконавчим комітетом ООП.

У грудні 1987 на окупованих Ізраїлем територіях почалося народне повстання, що висунуло в якості основних гасел припинення ізраїльської окупації і створення незалежної Палестинської держави. 15 листопада 1988 Організація звільнення П. проголосила створення на Західному березі і в секторі Газа Держави П., визнала резолюції Ради Безпеки ООН щодо врегулювання близькосхідного конфлікту, в т.ч. право Ізраїлю на існування, висунула вимоги догляду Ізраїлю з усіх палестинських та арабських територій, окупованих ним в 1967, включаючи арабську (східну) частину Єрусалиму, і ліквідації всіх ізраїльських поселень, створених на цих територіях.

США і багато інших країн встановили дипломатичні контакти з Організацією звільнення П. 18 листопада 1988 СРСР заявив про визнання Палестинської держави. У січні 1990 представництво ООП в СРСР, існувала з 1981 і що мало статус дипломатичної місії, було перетворено в посольство Держави П.

У жовтні 1991 в Мадриді відкрилася міжнародна конференція з Близького Сходу, що поклала початок мирному процесу в регіоні. 13 вересня 1993 прем’єр-міністр Ізраїлю І. Рабін і генеральний секретар ООП М. Аббас підписали Декларацію принципів про тимчасові заходи по самоврядуванню, визначити засади організації тимчасового самоврядування палестинців в секторі Газа і на Західному березі (Осло 1). У 1994 і 1995 сторонами були підписані додаткові угоди, які визначали умови п’ятирічного перехідного періоду та організації палестинського самоврядування на палестинських територіях (Осло 2) – Палестинської національної автономії. В результаті в 1996 були проведені вибори в Палестинську законодавчу раду, вибори президента, а також сформовано уряд.

4 травня 1999, після закінчення п’ятирічного перехідного періоду, передбаченого Декларацією принципів та додатковими угодами, між Ізраїлем і ПНА повинна була відбутися домовленість про визначення остаточного статусу Палестинської автономії і про створення Палестинської держави. Однак до цього терміну сторонам не вдалося домовитися, переговори були перервані через розбіжності по ряду принципових питань: територіального розмежування між Ізраїлем і Палестинською державою, статусу Єрусалиму, долі єврейських поселень і повернення палестинських біженців.

У сформованій обстановці 30 квітня 2003 представниками міжнародного співтовариства – «четвіркою міжнародних посередників»: Росією, США, ЄС і ООН – був висунутий проект виходу з кризи «Дорожня карта». Цей проект передбачає мирне просування до постійного врегулювання палестино-ізраїльського конфлікту в 3 етапи у відповідності з принципом співіснування двох держав. Кінцева мета плану – остаточне і всеосяжне врегулювання конфлікту до 2005. Етап I: закінчення терору і насильства, нормалізація умов життя палестинців, формування палестинських інститутів. Етап II: створення незалежної Палестинської держави у часових межах і з атрибутами суверенітету на основі нової Конституції. Етап III: угода по постійному статусу і закінчення палестино-ізраїльського конфлікту.

Логічним продовженням послідовних зусиль міжнародного співтовариства щодо врегулювання палестино-ізраїльського конфлікту стало прийняття 19 листопада 2003 Радою Безпеки ООН запропонованої Росією резолюції № 1515, в якій висловлюється підтримка проекту «Дорожня карта» і міститься заклик до сторін виконувати її положення у співпраці з «четвіркою».

Посилання на основну публікацію