Господарство Китаю: досягнення та проблеми

Ще в середині XX в. Китай був досить відсталою, переважно аграрною країною; нерідко його називали «хворою людиною Азії». З тих пір пройшло всього кілька десятиліть, але за цей порівняно короткий для історії країни проміжок часу роль Китаю у світовій економіці кардинально змінилася. Насамперед про це свідчать дані про ВВП країни, який виріс з 280 млрд дол в 1950 р. до 4,9 трлн у 2000 р. і 10200000000000 в 2006 р. У результаті частка КНР в ВМП збільшилася з 3 до 15 , 8%; за цим показником вона ще наприкінці XX в. вийшла на друге місце після США. За темпами середньорічного приросту ВВП Китай теж став «рекордсменом світу»: у 1980-1990 рр.. ці темпи склали 8%, в ??2001-2006 рр.. – 10-11%. Все це говорить про те, що в країні мав місце не одноразовий ривок вперед, а сталося справжнє «економічне диво».

У літературі часто наводяться дані про те, в яких галузях виробництва Китай займає лідируючі місця в світі. Ці дані виглядають дуже вражаюче (табл. 37).

Якщо ж вийти за межі промислового і сільськогосподарського виробництва, то до даних таблиці 37 можна додати такі важливі показники, як вантажообіг залізниць (друге місце після США), золотовалютні резерви (перше місце, 1,2 трлн дол.) Ось чому Китай займає важливе місце серед десяти провідних центрів світового господарства. А за загальними розмірами промислового виробництва він поступається тільки США.

За роки народної влади істотно змінилася і галузева структура економіки КНР, яка перетворилася з аграрної в індустріально-аграрну країну. Ще на початку 1950-х рр.. у структурі її ВВП на частку сільського господарства припадало 50%, а на частку промисловості – 17,5, але в 2006 р. – відповідно 12 і 48%. Частка сфери послуг вже досягла 2/5.
Проте економічний розвиток країни в другій половині XX в. аж ніяк не було поступально-рівномірним. Для його визначення найбільше підходить, мабуть, термін «стрибкоподібне».

Протягом перших років після утворення КНР в 1949 р. країна домоглася значних успіхів у справі індустріалізації та створення важкої промисловості. Оскільки в цей час економіка КНР була фактично майже ізольована від економіки розвинених капіталістичних країн, вона спиралася передусім на допомогу СРСР та інших соціалістичних держав. Саме в цей період в країні виникли такі нові галузі промисловості, як чорна металургія, виробництво тракторів, приладів та ін

Але потім політична й економічна обстановка в країні різко змінилася на гірше. Це було пов’язано з проголошеною в 1958 р. концепцією «великого стрибка» (вона ставила завдання за короткий термін «наздогнати і обігнати Англію») і «культурною революцією» 1966-1976 рр.. В результаті економіка країни була відкинута далеко назад. Зв’язки з більшістю соціалістичних країн фактично перервалися, а відносини з Радянським Союзом і В’єтнамом доходили навіть до військових зіткнень. У таких умовах Китаю в ще більшому ступені, ніж раніше, доводилося спиратися на власні сили. А неврожайні роки підвели його до межі голоду.
Все це змусило нове китайське керівництво почати серйозні економічні реформи. Курс на їх проведення був проголошений в кінці 1978 р., тобто через два роки після смерті Мао Цзедуна. Головним ідеологом, або, як часто говорять, архітектором цих реформ став Ден Сяопін, який формально не займав високих посад в китайському керівництві. Йому ж приписують і висунення нової формули, яка стала відтоді визначальною, – «створення в країні системи соціалістичної ринкової економіки», та обгрунтування завдання будівництва «соціалізму з китайською специфікою», і програму «чотирьох модернізацій» – промисловості, сільського господарства, освіти і оборони. Розроблена на цій основі стратегія соціально-економічного розвитку не ставила своїм завданням досягнення негайних результатів. Вона виходила з необхідності поступового реформування економіки з послідовним проходженням нею «трьох кроків».

Охарактеризувати стратегію «трьох кроків» можна таким чином. «Перший крок» мав охоплювати період 1980-х рр.. Ставилося завдання протягом цього часу подвоїти обсяг ВВП і забезпечити населення країни продуктами харчування і предметами першої необхідності. «Другий крок» передбачалося здійснити в 1990-і рр.. Його завдання – нове подвоєння обсягу ВВП. Реалізація її означала б, що китайське суспільство стало суспільством малого добробуту («сяокан»). А «третій крок» намічалося зробити вже на початку XXI в. – До 2010 р. і навіть після цього терміну. Йшлося вже про чотириразове збільшення ВВП – з тим щоб за показником ВВП з розрахунку на душу населення (4000 дол) досягти рівня середньорозвинених країн світу.

Завдання «першого кроку» вдалося не тільки виконати, а й перевиконати. Обсяг ВВП Китаю подвоївся порівняно з 1980 р. вже в 1988 р., і 90% населення країни вдалося нагодувати і одягнути, забезпечити всім найнеобхіднішим. Тому завдання восьмий (1991-1995) та дев’ятій (1996-2000) китайських п’ятирічок намічали ще більше прискорення зростання. Так, тільки за роки дев’ятої п’ятирічки передбачалося ще раз подвоїти обсяг ВВП.

Всього за 30 років реформ ВВП Китаю виріс в 18, а з розрахунку на душу населення – в 11 разів. Темпи його економічного зростання в 2-3 рази перевершують середньосвітові. У багато разів підвищилася зарплата робітників, доходи селян, рівень продуктивності праці. Частка людей, які перебувають за межею бідності, знизилася з 53% в 1978 р. до 7% у 2006 р. Більше того, Китай став крупною ядерної та космічною державою; в 2003 р. був здійснений перший пілотований політ у космос.

Всього цього вдалося домогтися завдяки проведеним в країні корінним соціально-економічним перетворенням. По-перше, вони змінили відносини власності. Замість єдиної державної власності в Китаї була фактично відновлена ??багатоукладна економіка з чотирма видами власності – державної, колективної, індивідуальної та приватної. [47] Наприклад, вже до середини 1990-х рр.. частка державного сектора в промисловості зменшилася до 40%. При цьому держава зберегла за собою контроль за стратегічно важливими галузями, які визначають розвиток всього народного господарства і забезпечують економічну безпеку. Але в інших сферах воно відкрило широкі можливості для діяльності приватного капіталу. По-друге, реформи торкнулися питання планування. Спочатку, в кінці 1970-х рр.., Реформа проходила під девізом: «планова економіка – головне, ринкове регулювання – допоміжне», що, по суті, означало збереження директивного характеру державних планів. Але поступово ринок став набувати все більшого значення. По-третє, зазнала великих змін інвестиційна політика. Основні інвестиції були спрямовані на створення інфраструктури, на розвиток пріоритетних галузей промисловості, сільського господарства, науки і культури, житлово-комунального сектора. У результаті, як нерідко пишуть, вся країна перетворилася на одне велике будівництво. По-четверте, багато що було зроблено для того, щоб трансформувати китайську економіку з закритою у відкриту, активно бере участь в міжнародному географічному розподілі праці і залучає іноземні інвестиції.
Реформи «першого кроку» почалися з сільського господарства, де замість не виправдали себе народних комун була введена система сімейного (дворового) підряду. Така нова система господарювання зіграла визначальну роль у підвищенні врожайності і збільшенні валових зборів основних сільськогосподарських культур. Найбільш яскраве підтвердження цьому – збір зернових, який спочатку досяг рівня 330 млн т, потім – 400 млн, 450 млн і в 1996 р. – вперше в історії Китаю – 500 млн т (в 2007 р. – теж 500 млн т). Оскільки в китайському селі все одно залишалося багато вільних робочих рук, була створена так звана сільська промисловість – 25 мільйонів малих підприємств, на яких зайняті 150 млн сільських жителів.

Потім почалися реформи в промисловості, де були введені в дію тисячі нових заводів і фабрик. Спочатку вони торкнулися головним чином текстильну та інші галузі легкої промисловості, потім – важку (металургію, суднобудування, залізничне машинобудування та ін.) Одночасно у багато разів збільшився випуск промислових товарів народного споживання – телевізорів, годинників, велосипедів, холодильників, швейних машин. Але поступово акцент почали зміщати у бік більш дорогих і наукомістких виробів, таких, як промислова електроніка, космічна і ракетна техніка.

Однак наприкінці 1990-х рр.. розвиток китайської економіки явно сповільнився. Звичайно, на неї не міг не вплинути фінансова криза 1997-1998 рр.., Що зародився в сусідніх країнах Південно-Східної Азії. Але уповільнення економічного зростання було обумовлене й іншими, аж ніяк не кон’юнктурними, причинами. Їх аналізу присвячено багато літератури як на китайському, так і російською мовою.

Виявилося, що на першому етапі реформ китайська економіка все ж розвивалася переважно екстенсивним шляхом, залишаючись, як прийнято говорити, ресурсозатратної, тобто що вимагає великих витрат сировини, енергії і робочої сили. З’ясувалося, що з 14 тис. державних підприємств половина збиткова, а 1/3 фактично відноситься до категорії підприємств-банкрутів. Виявилося, що вирішити проблему працевлаштування до кінця не вдалося. Масштаби явної та прихованої безробіття в Китаї різними джерелами оцінюються по-різному. Але самі китайські фахівці вважають, що наприкінці 1990-х рр.. у містах вона становила 20-30%, а в сільській місцевості, включаючи приховане безробіття, досягала абсолютного показника в 130 млн осіб. До того ж в аграрній сфері, незважаючи на тенденцію до зниження її частки, все ще зайнято 40%. Виявилося, що вироблені підприємствами сільської промисловості товари в більшості своїй примітивні і не відповідають сучасному міському споживчому попиту. До цього переліку зазвичай додають ще посилення корупції в партійному і державному апараті, зросле соціальна нерівність – як між містом і селом, так і між різними верствами городян, поширення економічної та кримінальної злочинності.

ПОДІЛИТИСЯ:

Дивіться також:
Природні ресурси США