Головні промислові райони Латинської Америки

У процесі індустріалізації в Латинській Америці відбувається формування не тільки окремих промислових центрів, а й галузевих промислових районів і вузлів, які належать до різних типів і мають різну спеціалізацію. Переважно вони виникли і виникають на основі вигод економіко-географічного положення, джерел сировини, палива і енергії.

Найбільші в регіоні райони обробної промисловості – важкої і легкої – історично сформувалися в столицях і «економічних столицях», що володіють як вигодами положення, так і кваліфікованою робочою силою. Це насамперед Великий Сан-Паулу і Великий Мехіко з 20-30 тис. промислових підприємств у кожному. Раніше в них переважали такі традиційні галузі, як харчосмакова, текстильна, швейна, взуттєва, металообробна, але потім до них додалися електротехніка, нафтопереробка і нафтохімія, автомобілебудування, електрометалургія. Останнім часом «обличчя» обох цих районів все більше визначають сучасні наукомісткі виробництва. Все сказане, загалом, відноситься і до Великого Буенос-Айресу, хоча в ньому визначальна роль належить різноманітної портової, а також мясохладобойной промисловості. До цього ж типу відносяться менші за масштабами промислові райони і вузли Ріо-де-Жанейро, Ліми, Сантьяго, Каракаса, Боготи, Гавани.

Більш поширені в Латинській Америці промислові вузли і райони, що виникли на базі паливного або рудної сировини. Як правило, спочатку їх профіль обмежувався здобиччю цього палива і сировини, але потім до неї стала додаватися і стадія їх переробки.
Найбільш яскравий приклад такого роду в області паливної промисловості – нафтовий район лагуни Маракайбо у Венесуелі, який розробляється з 20-х рр.. XX в. і протягом багатьох десятиліть забезпечував основну видобуток нафти не тільки у Венесуелі, але і у всій Латинській Америці. І нині видобуток тут зберігається на рівні більше 100 млн т на рік. А заводи з переробки нафти розташовані на узбережжі Карибського моря, де споруджено один з найбільших у світі нафтових терміналів, що включає в себе сховища нафти, НПЗ і спеціалізовані нафтові причали. Частина венесуельської нафти переробляється також на належних Нідерландам сусідніх островах Кюрасао і Аруба.
Як приклади промислових районів гірничо-рудно-металургійного профілю можна привести райони, що сформувалися на основі розробок залізних, мідних і нікелевих руд, відповідно в Бразилії, Чилі та на Кубі.

У Бразилії такий район склався на базі згадуваного вже родовища Ітабіра в штаті Мінас-Жерайс. Для переробки гематитів Ітабіра після Другої світової війни в м. Волта-Редонда, який знаходиться вже в штаті Ріо-де-Жанейро, був побудований металургійний комбінат повного циклу, що нині є найбільшим у регіоні. Ще один комбінат був споруджений в Тубаране – головному порте вивезення руди. У Чилі такий район склався на базі найбільшого в світі мідного рудника Чукикамата в пустелі Атакама. Мідна руда, видобута відкритим способом, тут же переробляється спочатку в концентрат, а потім в чорнову і рафіновану мідь. На Кубі такий район сформувався в східній провінції Орієнте на основі великих родовищ нікель-кобальтових руд. Тут вже діють три нікелевих заводу – в Нікаро, Моа і Пунта-Горді, завдяки яким за потужністю такого роду підприємств Куба займає шосте місце у світі.

До цього ж типу належить гірничопромисловий район з видобутку і переробки бокситів на Ямайці, контрольований монополіями США, Канади та Норвегії. У 2005 р. видобуток бокситів на Ямайці досягла 14 млн т, з яких близько 4 млн було експортовано, а решта 7 млн ??на чотирьох заводах були перероблені в 5 млнт глинозему, який потім також був експортований. Від гірничопромислових районів, охарактеризованих вище, цей район відрізняється насамперед тим, що в ньому відсутня «верхній поверх», або виробництво металевого алюмінію, – риса, дуже характерна для більшості країн, що розвиваються.
Серед промислових районів Латинської Америки особливої ??уваги заслуговують ті, які відносяться до районів нового освоєння. Формування нових промислових районів переважно в глибинних, периферійних частинах деяких країн стало в 1980-і рр.. однією з найважливіших рис їх регіональної політики. При цьому в більшості випадків воно також пов’язане з експлуатацією природних ресурсів.

Як приклад такого роду можна привести нафтогазовидобувний район узбережжя Мексиканської затоки в Мексиці. Видобуток нафти в тутешньому «Золотому поясі» почалася ще в 1901 р. А районом нового освоєння в останні десятиліття стала акваторія затоки Кампече, де тепер видобувається більше 100 млн т нафти на рік.

Інший, ще більш яскравий приклад – здійснення в Бразилії проекту «Великий Каражас». Цей проект намічає широке освоєння та експлуатацію ресурсів залізної, марганцевої, мідної руди, бокситів в обширній (120 тис. км2) гірничопромисловій зоні Сьєрра-дус-Каражас, яка розташована в штаті Пара, між правими притоками Амазонки – Шінгу і Токантінс. Відповідно до нього тут має бути створено понад 50 різних промислових та інфраструктурних об’єктів (рис. 232).

У першу чергу було освоєно найбільше залізорудну родовище Каражас, що розробляється відкритим способом. Видобута руда направляється на збагачувальні фабрики, де з неї отримують агломерат, що містить 83% заліза. Потім по спеціально побудованій найсучаснішою 900-кілометрової залізничної магістралі (вона стала до ладу в 1985 р.) цей агломерат доставляють в спеціалізований залізорудний порт Сан-Луїс, який може приймати рудовози тоннажем до 300 тис. т, і відправляють на експорт. Однак, незважаючи на таку експортну орієнтацію, частина видобутої руди передбачається використовувати на місці. З цією метою споруджуються кілька металургійних заводів, які випускатимуть 3,5 млн т чавуну, 2 млн т губчастого заліза, феросплави. Спорудження на р. Токантінс однієї з найбільших в світі ГЕС Тукуруи проектною потужністю 7 млн ??кВт сприятиме розвитку тут електрометалургії, велика кількість деревини – отримання чавуну на деревному паливі.

Але все ж найбільший з нових промислових районів Латинської Америки створюється в східній частині Венесуели – венесуельської Гуаяні (рис. 233). До того ж це єдиний в тропіках район щодо комплексного промислового розвитку. Початок його освоєння було покладено в 1960 р., коли виникла «Венесуельська корпорація розвитку Гуаяни». З тих пір багато великі проекти вже здійснені, інші здійснюються. При цьому чітко виявляються дві важливі тенденції: по-перше, до нарощування «верхніх поверхів» виробництва і, по-друге, до орієнтації продукції району не тільки на експорт, але і на внутрішнє споживання. На сучасному етапі основу промислового профілю цього району становлять електроенергетика, чорна та кольорова металургія.
Використання найбагатших гідроенергетичних ресурсів Гуаяни почалося з правої притоки Оріноко – р. Кароні, на одній з приток якої, як відомо навіть школярам, знаходиться найвищий водоспад світу – Анхель (він був відкритий в 1935 р. венесуельським льотчиком Д. Анхелем). Загальний гідроенергетичний потенціал р. Кароні оцінюється в 13 млн кВт. Вже в порівняно не таке віддалене час він може бути повністю використаний – завдяки спорудженню ГЕС Гурі і Макагуа. Досить сказати, що проектна потужність ГЕС Гурі, перша черга якої вже працює, становить 10 млн кВт! Це створює міцну основу для розвитку в районі енергоємних виробництв.

ПОДІЛИТИСЯ: