«Гарячі точки» Азії

Незважаючи на відносну стійкість сучасної політичної карти зарубіжної Азії, у другій половині XX в. цей регіон не уникнув численних політичних і військово-політичних конфліктів, значна частина яких дісталася, так би мовити, у спадок XXI в. Особливе місце серед них займають протистояння із застосуванням збройної сили. Міжнародна статистика свідчить про те, що в 20 таких «гарячих точках» в 60-90-х рр.. XX в. загинули більше 600 тис. чоловік. В основі більшості конфліктів лежать територіальні суперечки, сепаратистські рухи, етнорелігійні розбіжності. При цьому вони мають місце в кожному з чотирьох субрегіонів зарубіжної Азії.

Почнемо з Південно-Західної Азії, яка, незважаючи на своє відносне арабо-мусульманську єдність, за тривалістю і «гарячого» характером конфліктів, мабуть, займає у всьому регіоні перше місце. Досить назвати ізраїльсько-палестинську, Курдистанського, кіпрську і афганську проблеми.

Ізраїльсько-палестинська проблема має вже більш ніж півстолітню історію, залишаючись протягом усього цього часу чи не найскладнішою, привертає увагу не лише країн субрегіону, а й усього світового співтовариства. Десятиліттями здавалося, що вирішення її знайти так і не вдасться: вже не одне покоління ізраїльтян і палестинців зросла в атмосфері взаємної ненависті й безперервних гострих конфронтацій. І тільки останнім часом мирний процес став більшою чи меншою реальністю.
Все почалося з того, що наприкінці 1947 р. Генеральна Асамблея ООН прийняла історичну резолюцію № 181, згідно з якою на невеликій території Палестини (раніше вона була володінням Турецької, або Османської, імперії, а в 1920 р. Ліга Націй видала мандат на управління нею Великобританії) повинні були утворитися дві незалежні держави – ??арабське і єврейське. При цьому були визначені і лінії розділу. А святий не тільки для тих і інших, але і для християн місто Єрусалим, щоб не стати «яблуком розбрату», повинен був отримати міжнародний статус. Саме на основі цієї резолюції в 1948 р. була створена держава Ізраїль. Але її друга частина, що стосується палестинської держави, так і не була реалізована. Після проголошення держави Ізраїль п’ять арабських країн направили в Палестину свої війська, щоб відразу ж його знищити. Почалася перша арабо-ізраїльська війна, але араби її програли, і Ізраїлю вдалося збільшити свою територію з 14 тис. до 21 тис. км2. Однак західний берег р.. Йордан і східна частина Єрусалима з Храмової горою, де знаходяться головні святі місця трьох релігій – християнської, іудейської та мусульманської – залишилися за Йорданією. Друга арабо-ізраїльська війна 1956 р., в якій на боці Ізраїлю брали участь Англія і Франція, не внесла змін до палестинську ситуацію. Зате третя, так звана шестиденний, війна в червні 1967 змінила її радикально. В результаті цієї війни Ізраїль отримав від Йорданії західний берег річки Йордан і східну частину Єрусалима. На західному березі почалося будівництво ізраїльських поселень. Крім того, Ізраїль ввів свої війська в Південний Ліван, захопив у Сирії стратегічно важливі Голанські висоти. Парламент Ізраїлю ще в 1950 р. оголосив Західний Єрусалим столицею своєї країни, а в 1980 р. він проголосив «вічною і неподільною» столицею весь Єрусалим, включаючи його східну, арабську частину. Арабо-ізраїльські війни привели також до того, що понад 4 млн палестинців виявилися змушеними емігрувати, переважно в сусідні арабські країни – Єгипет, Ліван, Сирію, Йорданію, де виникли численні табори біженців.

У відповідь на все це палестинці створили свій парламент (Національна рада) у вигнанні і під керівництвом Організації визволення Палестини (ООП) продовжили боротьбу за формування власної держави. Основних вимог у них було три: 1) повернути їм землі, призначені для створення Палестинської держави і захоплені Ізраїлем; 2) дозволити мільйонам палестинських біженців повернутися до своїх домівок; 3) зробити Східний Єрусалим столицею держави Палестина. У відповідь на повернення земель вони обіцяли припинити напади на Ізраїль і постійні терористичні акти проти його мешканців (формула: «мир в обмін на землю»). Перше з цих вимог завжди підтримувалося світовим співтовариством. Ще в 1967 р. Рада Безпеки ООН зобов’язав Ізраїль вивести свої війська з усіх окупованих ним арабських територій, що передбачалося зробити в три етапи. І пізніше ця вимога не раз підтверджувалося знову, залишаючись міжнародно-правовою основою врегулювання ізраїльсько-палестинської проблеми. На ньому наполягали і США – головний стратегічний союзник Ізраїлю, і інші країни, включаючи Росію.

Деякий перелом на краще настав у 1988 р., коли Національна рада Палестини оголосив про створення на частині території держави Ізраїль арабської держави Палестина, що складається з двох частин – Західного берега р.. Йордан і сектора Газа на узбережжі Середземного моря. Незабаром нове держава була визнана більшістю країн світу і отримало статус країни-спостерігача при ООН. Проте визнання цього факту Ізраїлем відбулося тільки в 1993 р. У 1994 р. в секторі Газа і на невеликій частині Західного берега дійсно почалося створення Палестинської національної автономії, а в 1996 р. керівник ООП Ясір Арафат став главою Палестинської національної адміністрації; ще раніше він був обраний президентом майбутньої незалежної держави Палестина.

Нині територія Палестинської автономії займає 6020 км2, що при населенні в 4,1 млн чол. відповідає його середньої щільності 620 чол. на 1 км2 (в тому числі на сектор Газа доводиться 380 км2 і 1,5 млн чол.). Формально переговори Ізраїлю і Палестини тривають, але не можна стверджувати, що і на початку XXI в. вони помітно просунулися вперед. Найчастіше їм заважають терористичні дії ісламських бойовиків, на які Ізраїль зазвичай відповідає своїми збройними акціями. Становище ще більше ускладнилося після того, як на початку 2006 р. на парламентських виборах в автономії перемогу здобула радикальна, антиізраїльська угруповання ХАМАС. У 2007 р. тривала політична боротьба між рухом ХАМАС і протистояли йому рухом ФАТХ (його очолює змінив померлого Ясира Арафата новий лідер автономії Махмуд Аббас) переросла у відкрите збройне протистояння – з перестрілками, вибухами, кровопролиттям. У результаті в автономії довелося вводити надзвичайний стан. Тільки в 2008 р. процес мирного врегулювання отримав реальне продовження. Була досягнута домовленість про те, що держава Палестина буде проголошено ще до кінця 2008 р.
Багато невирішених питань залишається ще й у відносинах Ізраїлю з сусідніми арабськими країнами. Так, мирний договір з Єгиптом був укладений ще в 1979 р., і тоді ж Ізраїль вивів свої війська з Синайського п-ова, дозволивши тим самим знову відкрити судноплавство по Суецькому каналу. Так, мирний договір з Йорданією був укладений в 1994 р. На початку 2000 р. Ізраїль вивів свої війська з Південного Лівану. Але ні з Ліваном, ні з Сирією мирні угоди ще не укладені. Протягом тривалого часу одним з головних супротивників Ізраїлю був режим Саддама Хусейна в Іраку. Але один серйозний противник продовжує існувати і в наші дні – це Іран. Поки між двома країнами йде, що називається, війна нервів. Іран погрожує знищити Ізраїль своїми ракетами, а в Ізраїлі говорять про превентивний удар по ядерних об’єктах Ісламської Республіки.

Ось вже протягом більше ніж дев’яти десятиліть курди ведуть боротьбу, зокрема збройну, за створення своєї національної держави Курдистан. Але тільки у двох випадках – на початку 1940-х рр.. в Іраку і в середині 1970-х рр.. в Ірані – їм вдавалося домогтися хоча б тимчасової національно-культурної автономії. Особливо непримиренну позицію по відношенню до своїх курдам завжди займали Туреччина і Ірак. Турецька влада взагалі не вважають курдів самобутнім народом, а іменують їх турками. У боротьбі з курдськими повстанцями вони застосовують регулярну армію, вводячи в дію важку артилерію і авіацію. Іракський режим Саддама Хусейна також не раз застосовував по відношенню до курдів жорстокі репресії, включаючи насильницьку депортацію майже 1 млн людей з прикордонних з Іраном районів. Положення курдів в іранському Курдистані дещо краще, але і вони піддаються асиміляції і релігійним переслідуванням (курди сповідують іслам суннітського толку, а іранці – шиїтського). Тільки з кінця 1970-х рр.. в турецькому, іракському і іранському Курдистані загинуло більше 110 тис. чоловік. Єдності дій самих курдів заважають часті розбіжності між різними їх партіями і угрупованнями.

Залишається додати, що довготривала нестабільна політична обстановка призвела до масової легальної та нелегальної еміграції курдів в інші країни. Основний потік курдських трудових мігрантів направлений в Західну Європу-в Німеччину, у Францію, в Швейцарію, інші країни (хоча тут вони зазвичай вважаються «турками», саме ці мігранти часто проводять бурхливі антитурецькі демонстрації). Досить великі курдські діаспори склалися також у Вірменії, Грузії, Азербайджані, Росії.
Кіпрська проблема виникла значно пізніше, в середині 1970-х рр.. Вона пов’язана з політичним розділом цього острова (площею 9,2 тис. км2) на дві частини.

Протягом історії Кіпром володіли греки, єгиптяни, римляни, лицарський орден тамплієрів, Венеція, Османська імперія, Великобританія. Після проголошення незалежності в 1960 р. першим президентом республіки Кіпр став архієпископ Макаріос. У 1974 р. захопили владу в Греції «чорні полковники» підняли проти уряду Макаріоса збройний заколот. Цим скористалася Туреччина, яка під приводом захисту конституційних прав турків-кіпріотів ввела на острів свої війська й окупувала його північну частину. У 1983 р. тут була проголошена «Турецька Республіка Північного Кіпру» (ТРПК).

З тих пір на о. Кіпр існують дві держави. У південній, більшої його частини розташована визнана світовим співтовариством і є членом ООН Республіка Кіпр. Вона займає 64% всієї території острова, а населення її становить 790 тис. осіб, або 88% від усього населення. Тут живуть греки-кіпріоти, які сповідують православну релігію. У північній частині острова знаходиться не визнана жодною державою світу, крім Туреччини, «Турецька Республіка Північного Кіпру», що займає 36% його території з населенням в 220 тис. чоловік, що становить 22% від усього населення острова. Тут живуть турки-кіпріоти, які сповідують іслам. (У 1974 р. Туреччина провела в північній частині Кіпру масові етнічні чистки, в результаті яких з 200 тис. греків-кіпріотів тут залишилося всього 500 чоловік.) Обидві ці частини розділені так званої «зеленою лінією» шириною в кілька сотень метрів, яка охороняється «блакитними касками» ООН. Ця лінія проходить і через столицю країни Никосию, основна, південна частина якої служить столицею Республіки Кіпр, а менша, північна під назвою Лефкос – столицею ТРПК (рис. 79).

Проблема Кіпру ще чекає свого рішення. Організація Об’єднаних Націй виступає за виведення з острова великого контингенту турецьких військ і за таке врегулювання цієї проблеми, при якому єдність країни було б відновлено, причому без утиску прав і греків-кіпріотів, і турків-кіпріотів. Наприкінці 2002 р. ООН запропонувала план кіпрського врегулювання, що передбачає створення на острові єдиної держави з широкою автономією грецької і турецької общин. Тоді Кіпр увійшов би до складу ЄС як єдина держава. Але цей план був відкинутий ТРПК.
Проблема Афганістану також відноситься до числа найбільш вибухонебезпечних. Війна тут триває вже третє десятиліття, вона забрала мільйони життів і давно перестала бути внутрішньою справою цієї держави. Тим більше що кілька мільйонів афганських біженців осіли в Пакистані, Ірані та в інших країнах Азії та Європи, в США.

У 1973 р. в Афганістані замість монархічного був встановлений республіканський лад, а на початку 1978 р. була проголошена Демократична Республіка Афганістан (ДРА). У кінці 1979 р. на прохання керівництва ДРА в країну були введені радянські війська, які перебували там десять років, беручи участь у кровопролитній боротьбі з озброєними угрупованнями, колишніми в опозиції до ДРА. Після виведення радянських військ частина цих угруповань об’єдналася в рух «Талібан». У 1992 р. талібам вдалося захопити Кабул, а потім відтіснити урядові війська в північну частину країни. Важливо підкреслити, що в афганський конфлікт втрутилася не тільки Росія, але в тій чи іншій формі також Пакистан, Іран, Саудівська Аравія, США та інші держави.

У 1990-егг. в Афганістані тривала громадянська війна, яка набула досить виразний міжетнічний характер. Етнічну основу ісламського руху «Талібан» склали пуштуни – найчисленніший з народів цієї країни, що налічує приблизно 10 млн осіб. Їх підтримували белуджі і частина хазарейців. Рухові «Талібан» протистояв урядовий так званий Північний альянс. Його опорою служили таджики, до яких приєдналася частина узбеків і хазарейців. А етнічні туркмени в північних районах Афганістану заявили про свій нейтралітет. На думку багатьох експертів, по суті, єдиної держави в Афганістані не існувало. На його території розташовувалося деяку кількість автономних напівнезалежних зон, відповідних кордонів проживання окремих етнолінгвістичних груп. Кожна така група мала свої збройні формування і примикала або до талібів, або до Північного альянсу. Економіка країни перебувала в повному занепаді.

ПОДІЛИТИСЯ: