Фермери та робочі в США

Фермери та робочі опинилися в числі перших борців з економічною безладом і політичною корупцією. Зрозуміло, що ці дві групи населення жорстоко страждали від економічної нестабільності. Досить скоро вони зрозуміли, що поодинці їм не під силу боротися з потужним ринковим механізмом, лише організований опір могло забезпечити хоч якісь шанси на перемогу.
З метою захисту від природних катаклізмів та економічних криз фермери змушені були об’єднуватися. Літні посухи, суворі зими, згубні нашестя комах були звичайними явищами в житті американських фермерів. На цьому несприятливому фоні їм було потрібно вирішувати першочергові завдання, до числа яких ставилася виплата боргів за землю та сільськогосподарське обладнання. Щоб розрахуватися з кредиторами, фермерам доводилося вирощувати все більше продукції, а достаток продукції на ринку, як відомо, веде до зниження цін. Виходило замкнуте коло. Свою лепту в цей процес вносили і залізничні компанії, які встановлювали грабіжницькі тарифи на перевезення продукції. Необхідність боротися з закордонними конкурентами ще більше ускладнювала становище фермерів і позбавляла їх надії коли-небудь вилізти з боргової кабали.
У 1867 році серед фермерів Великих рівнин виник рух під назвою «Грейндж», яке спочатку ставило перед собою суспільно-освітні цілі. Група активістів організовувала семінари, де навчала товаришів по нещастю методам боротьби з природними лихами і превратностями ринкової економіки. До початку 1870-х років під егідою «Грейндж» об’єдналося вже понад 1,5 млн американських фермерів. Рух надавало підтримку кооперативним фермерським підприємствам і вело боротьбу за встановлення законодавчого контролю над залізничними тарифами. На Півдні та Середньому Заході ініціативу на себе взяв «Союз фермерів» – рух, набирає силу в кінці 1880-х років. Його активісти також стояли на варті спільних інтересів фермерів: займалися проблемою заборгованостей, намагалися регулювати обсяги виробництва сільськогосподарської продукції та цінові механізми, надавали допомогу в боротьбі з природними катаклізмами. Вдобавок Союз поставив перед собою два завдання: по-перше, підтримку окремих законів і законодавців, а по-друге, створення організацій білих і чорношкірих фермерів. Результатом стало виникнення «Союзу кольорових фермерів» – організації, яка займалася виключно проблемами чорношкірих фермерів і допомагала їм вижити в умовах іздольщіни і білого расизму.
Життя робочих, не зайнятих у сільському господарстві, була нітрохи не легше, ніж у фермерів. Їм теж доводилося вести безперервну боротьбу з економічними депресіями, скороченням виробництва, зниженням заробітної плати і погіршенням умов праці. Всі спроби скоординувати цю боротьбу наштовхувалися на шалений опір великого бізнесу. Господарі промислових підприємств вдавалися і до законодавчих важелів, і до силових заходів, щоб послабити і розколоти робітничий рух. Особливу ворожість – причому не тільки у ділків, а й у всього народу – викликали стихійні страйки. Рік 1877 був відзначений Великої залізничної страйком, в 1886 році в Чикаго трапилися зіткнення робітників з поліцією – під час багатотисячного мітингу на Хеймаркет-сквер, а в 1894 році застрайкували робітники-вагонобудівники з компанії «Пульман Пелас». І в кожному з цих випадків не обходилося без руйнування приватної власності, каліцтв і навіть смертей. Подібні інциденти завдавали серйозної шкоди репутації робітничого руху. А між тим у нього вистачало і внутрішніх проблем. Нескінченні розбіжності між кваліфікованими і некваліфікованими робітниками, між іммігрантами і корінними американцями, між протестантами, католиками і євреями, між білими і кольоровими, чоловіками і жінками – все це заважало консолідації робітників, які значною мірою були заражені філософією індивідуалізму і не поспішали приєднатися до організованої боротьбі.
Перші серйозні спроби об’єднати різні категорії трудящих під загальним прапором зробили Національний робочий союз (1866-1873) і «Лицарі праці» (рух, що процвітало в кінці 1870-х – початку 1880-х років). Серед їхніх гасел були: встановлення восьмигодинного робочого дня, створення робочих організацій та (відзначимо це окремо) обмеження імміграції. Активісти даних рухів зверталися також до проблем жінок і чорношкірих робітників, однак ця область їх діяльності страждала соціальним ідеалізмом на шкоду конкретної боротьбі. Положення змінилося з утворенням в 1886 році Американської федерації праці (АФТ), якій протягом чотирьох десятиліть керував Семюел Гомперс. У своєму прагненні об’єднати робочих ця організація скористалася досвідом консолідації промислових підприємств. В результаті об’єднання по «горизонтальному» принципом виникла національна федерація кваліфікованих робітників, яка активно включилася в боротьбу за підвищення зарплати і поліпшення умов праці. От уже кого, а Гомперса важко було звинуватити в ідеалізмі. Він поставив перед собою конкретну практичну мету – захистити насущні інтереси однієї, чітко обмеженої групи робітників. Глобальні ж завдання, начебто досягнення світової гармонії, він надав іншим. І подібні реформістські організації не забарилися з’явитися. До їх числа ставився союз кваліфікованих і некваліфікованих робітників під назвою «Індустріальні робітники світу» (IWW) або просто «уоббліз». Він виник в 1905 році на Заході і спочатку об’єднував гірників і лісорубів. Хоча зовні «Індустріальні робітники» нічим не нагадували колишні «Лицарів» і діячів з Національного робочого союзу, вони пішли по тому ж шляху – об’єднали у своїх лавах різного роду політичних і соціальних візіонерів. Ті закликали до знищення класових протиріч та боротьби з державною корупцією. На закінчення хочеться відзначити, що робітничий рух (при всій різноманітності поставлених цілей і методик, що застосовувалися) чи виконало своє головне завдання – об’єднання робітничого класу. До 1920 року його організації охоплювали менше 20% всіх несільськогосподарських робітників.
Новий тип робочої організації запропонувала в 1892 році Народна (або «Популістська») партія. Вона поставила мету турботу про всіх відразу: серед її підопічних виявилися і фермери, і робітники; і білі, і чорні; і чоловіки, і жінки. У ті часи багатьох дивувало подібна співпраця, не менш екстравагантною виглядала і платформа партії. Лідери партії – Донеллі з Міннесоти, Том Уотсон з Джорджії та інші – висунули велику програму вимог. Сюди входили не тільки прямі вибори в сенат, восьмигодинний робочий день, обмеження імміграції, зниження залізничних тарифів, прогресивний прибутковий податок, а й суспільна власність на залізниці, телефонні і телеграфні компанії. На президентських виборах 1892 кандидат від «популістів» зумів набрати понад мільйон народних голосів, однак всі вони належали жителям західних штатів. Південні фермери і робочі сходу залишилися глухі до закликів Народної партії.
На початку XX століття на політичну арену висунулася соціалістична партія Америки – ще одна організація, побудована на основі самої широкої політичної коаліції. Її лідер Юджин У. Дебс п’ять разів виставляв свою кандидатуру на президентських виборах. Цю партію не відрізняється ні жорстка ідеологія, ні палке прагнення до негайної революції. Соціалісти, швидше, пропагували демократичний підхід до економічних та соціальних проблем суспільства. Широка соціальна база цієї партії обумовлювала і різноманітність заходів, які пропонували її члени, – від змішаного типу власності до повної націоналізації економіки. На виборах 1912 Дебс набрав майже мільйон голосів, інші партійні кандидати зуміли завоювати понад тисячу різних постів в місцевих урядах і урядах штатів. Однак з початком Першої світової війни партія сильно втратила у популярності. Це пояснювалося як її негативним ставленням до війни, так і внутріпартійних конфліктом, який привів до розколу на кілька радикальних груп. Фермерів, робітників і треті партії очікували нелегкі часи боротьби з консолідованим капіталом і стали звичними політичними інтересами.

Посилання на основну публікацію