Економіко-географічне становище як чинник розміщення

Економіко-географічне положення (ЕГП) – одне з важливих понять економічної та соціальної географії, широко використовується і в навчальній географії. Великий внесок у його формування внесли Н. Н. Баранський, І. М. Маєргойз, Ю. Г. Саушкін, деякі інші вчені.

Згідно Н. Н. Баранскому, економіко-географічне положення є відношення якого-небудь місця, району чи міста до поза його лежачим об’єктам («даностей»), що має те чи інше економічне значення, – будь то об’єкти природного порядку або об’єкти, створені в процесі господарської діяльності людини. За Баранскому, ЕГП – історична категорія, що змінюється в часі. У нього також є стики з фізико-географічним положенням, так що «китайської стіни» між ними зводити не слід.
Економіко-географічне положення може бути загальним (інтегральним) і покомпонентним. Розрізняють чотири види інтегрального ЕГП: 1) центральне, 2) периферійне, 3) сусідське, 4) приморське положення.

Центральне положення, як правило, приносить значні вигоди. Це можна показати на прикладі Центральної Росії як історичного ядра Руської держави. Н. Н. Баранський аналізував вигоди центрального положення на прикладі міст – Москви, Мадрида, Парижа, Берліна, Праги.

Периферійне (глибинне) становище в цілому значно менш вигідно. Це відноситься як до окремих великим районам великих країн (Аляска в США, Амазонія в Бразилії, центральні і північні райони Австралії, Північ у Росії, Захід у Китаї), так і до окремих країн, прикладом яких може служити Монголія.
Сусідське положення в умовах нормальних політичних взаємин між країнами зазвичай виступає в якості сприятливого фактора, важливої ??передумови міжнародної економічної інтеграції, наприклад в Західній Європі.

І. М. Маєргойз запропонував виділяти сусідство першого і другого порядку. Під сусідами першого порядку увазі країни, з якими дана країна безпосередньо межує, другого порядку – країни-сусіди країн першого порядку. Наприклад, Угорщина має шість сусідів першого порядку, але як би «через них» вона сусідить також з Росією, Польщею, ФРН, Італією, Словенією, Боснією і Герцеговиною, Македонією, Болгарією. Роль сусідства другого порядку зростає в тих випадках, коли глибина території країн першого порядку невелика, а прохідність її хороша.

Приморське положення фактично у всі часи було вигідним фактором соціально-економічного розвитку. Досить згадати Давню Грецію і Древній Рим, Венецію і Геную, Іспанію і Португалію, Нідерланди і Великобританію, боротьбу Петра I і Катерини II за вихід Росії до морів. В результаті поступового збільшення ролі приморського положення приморське розселення стало однією з головних закономірностей загального розселення людей на земній кулі (вже говорилося про те, що в прибережній 50-кілометровій зоні, займає усього 12% суші, нині зосереджено майже 30% світового населення). Особливо це відноситься до того географічної явищу, яке В. В. Покшишевський і С. І. Брук назвали приморській урбанізацією. Справді, в приморській зоні живуть 40% городян світу. А з 20 надміста 14 – морські порти (табл. 66).

Вже в епоху НТР, в 1960-1970-х рр.. у світовому господарстві також досить чітко окреслилася тенденція до приморського (приокеанське) розміщенню продуктивних сил, що отримала в літературі найменування зсуву до моря. Цей зсув відбувався під впливом багатьох факторів, серед яких особливо слід відзначити зростання значення морських перевезень і відповідно збільшення морських вантажопотоків, розвиток приморської урбанізації. У першу чергу він торкнувся галузі «нижніх поверхів» промисловості (нафтопереробку, чорну і кольорову металургію), зайняті переробкою сировини, що надходить в морські порти. Позначився він і на галузях «верхніх поверхів», які відправляють морськими шляхами свою експортну продукцію. Таке зрушення до моря найбільшою мірою проявився на західному і середземноморському побережжі Західної Європи, на південному і південно-східному узбережжях о. Хонсю в Японії, на східному і особливо південному узбережжях США, на узбережжі Перської затоки, на східному узбережжі Бразилії, на західному і східному узбережжях Австралії, на російському Далекому Сході. У результаті у всіх цих районах склалися великі портово-промислові комплекси. У деяких з них зрушенню до моря сприяв розвиток шельфового видобутку нафти і газу, хоча це, власне кажучи, вже не стільки приморська, скільки власне «морська» промисловість.

Що стосується покомпонентних видів ЕГП, то, мабуть, найбільш часто говорять про транспортно-географічному положенні. Свого часу І. М. Маєргойз запропонував виділяти також енергогеографіческое положення (по відношенню до джерел палива і енергії), агрогеографіческіх положення (по відношенню до головних джерел продовольства і сільськогосподарської сировини), демогеографіческое положення (по відношенню до джерел трудових ресурсів), рекреаційно-географічне положення (по відношенню до головних районам рекреації і туризму), але ці поняття не прижились.

Економіко-географічне положення Росії, як і її геополітичне положення, після розпаду СРСР в цілому змінилося до гіршого. У першу чергу це пов’язано з скороченням виходів в Світовий океан на Балтійському і Чорному морях. З іншого боку, в системі країн СНД територія Росії займає центральне положення; на неї припадає 2/3 довжини зовнішніх кордонів цих країн. Саме з Росією вони здійснюють багато найважливіші для них господарські зв’язки. Через територію Росії проходять і транспортні шляхи, що з’єднують їх з цілим рядом зарубіжних держав.

Посилання на основну публікацію