Економічна та соціальна географія як система географічних наук

Одну з основних “стовбурових” гілок (підсистем) у системі географічних наук, на думку В. Г. Максаковского, утворює соціально-економічна географія, що представляє громадську напрямок в цій науці. Існує безліч її визначень, що пояснюється як суб’єктивними (думки окремих вчених), так і об’єктивними (зміна змісту самої науки) причинами. Але головне в їх утриманні – трансформація економічної географії в соціально-економічну.
Протягом тривалого часу соціально-економічна географія іменувалася економічної, що в загальному було виправдано, оскільки увага географів концентрувалося передусім на закономірностях, умови та особливості територіального розміщення матеріального виробництва. Такий підхід був особливо характерний в радянський період, коли панував методологічний теза про те, що саме матеріальне виробництво визначає все інше розвиток і розміщення, включаючи розвиток і розміщення трудящого населення як головної продуктивної сили суспільства. У зв’язку з цим, незважаючи на істотні відмінності в самому визначенні економічної географії, сутність її майже завжди зводилася саме до суспільного виробництва.
Економічна географія не розглядає в деталях технологічні питання, фінансовий інструментарій та фінансову політику, не обґрунтовує сповна політичні рішення, які не вдається глибоко в юридичні та законодавчі питання.
Проте, даючи своє визначення економічної географії в 1973 р, Ю. Г. Саушкін вже включив до нього поняття про соціально-економічні територіальних системах. Але своє нове найменування економічна географія офіційно отримала лише наприкінці 1970-х рр., З цього часу її стали називати економічної та соціальної географією, або соціально-економічної.
Економічна та соціальна географія вивчає об’єктивні закономірності і специфічні особливості стану і зміни територіальної організації продуктивних сил країни (населення, природокористування, галузі господарства, в тому числі галузі промисловості) відповідно до загальних і регіональними природними, економічними та соціальними умовами.
В принципі, це радикальне нововведення слід розглядати як цілком закономірне, оскільки воно відображало нове соціальне замовлення суспільства, який співпав з початком соціологізування суспільної практики. За сучасними уявленнями соціальна географія повинна вивчати просторові процеси, форми організації життя людей і суспільного виробництва насамперед з позицій людини – умов його праці, побуту, відпочинку, розвитку особистості і відтворення життя. Вона розглядає просторові аспекти поведінки людей (в першу чергу процес розселення), дає його пояснення і прогноз. Іншими словами, можна сказати, що соціальна географія вивчає всю сукупність проблем соціального розвитку в їх регіональному аспекті, включаючи територіальну організацію, властивості та особливості способу життя, її “якість”.
Слід додати, що в останні десятиліття поряд з поняттям “соціально-економічна географія” з’явилося поняття “суспільна географія”, під яким Ю. Г. Саушкін, В. М. Гохман, С. Я. Ниммік та ін. Стали об’єднувати всю “неприродну “географію. В даний час воно вживається нарівні з поняттям “соціально-економічна географія”, особливо вченими академічної школи. Однак Б. Б. Родоман воліє використовувати термін “географія людини”. Такі термінологічно смислові проблеми виникають в результаті соціологізування географії як суспільної підсистеми географічної науки.
Однак термінологічні проблеми щодо соціально-економічної (суспільною) географії в 1990-і рр. явно відступають на другий план. У цей період настає переломний етап її розвитку, пов’язаний з переходом від адміністративно-командної системи управління господарством України до ринкової економіки. Такий перехід тягне за собою не просто часткову модернізацію, а в ряді випадків воістину “зміну віх” в області теорії та методології науки. Відбувається поступова адаптація соціально-економічної географії до нових умов, до нового соціального замовлення суспільства, що неминуче призводить до певних втрат (згортанню фундаментальних досліджень, зменшення активності, скороченню публікацій), але в той же час і ряду придбань (висуненню багатьох нових ідей, гуманізації і соціологізування, підвищенню попиту на актуальні соціально-географічні дослідження, зміцненню контактів зі світовою географією).
Все сказане має пряме відношення і до структури розглянутої підсистеми. Як фізичну, так і соціально-економічну географію прийнято поділяти на загальну, регіональну та галузеві дисципліни.
Перша з них охоплює загальні питання теорії та методології цієї науки, вивчає закономірності територіальної організації суспільного виробництва, просторові процеси і форми організації життя людей; друга, яка включає і економіко-географічне країнознавство, досліджує під тим же кутом зору конкретні райони, країни і регіони. Класифікація галузевих соціально-економічних географічних наук, як і в фізичній географії, будується по компонентному принципом. В даний час правомірно говорити про шість таких науках.
По-перше, це – географія населення, яка стала формуватися в нашій країні з 1940-х рр., А в 1960-х рр. в результаті бурхливого зростання не просто оформилася в спеціалізовану гілку соціально-економічної географії, але і зайняла в ній лідируюче місце. За визначенням одного із засновників цього напрямку В. В. Покшишевський, географія населення являє собою гілку економічної географії, яка вивчає структуру, розміщення і територіальну організацію населення, розглянутого в процесі суспільного відтворення та взаємодії з природним оточенням. Вона встановлює закономірності (особливо просторові), які визначають розвиток і динаміку всіх цих рис населення. У складі географії населення зазвичай виділяють географію міст, сільських поселень, міграцій, трудових ресурсів. Деякі фахівці пропонують окремо виокремлювати й такий напрямок, як геодемографії, що займається вивченням демографічної обстановки на тій чи іншій території. Особливо великий внесок у розвиток або всіх цих напрямків, або деяких з них внесли В. В. Покшишевський, Г. М. Лаппо, Б. С. Хорєв та ін.
По-друге, це – географія промисловості, яка вивчає територіальну структуру промислового виробництва, об’єктивні закономірності і специфічні особливості розвитку промисловості в цілому і по групах галузей. Вона поділяється на загальну географію промисловості, регіональну географію промисловості та географію окремих галузей. Розробкою цих напрямків в основному займалися А. Е. Пробст, І. М. Маєргойз, М. К. Бандман та ін.
По-третє, це – географія сільського господарства, яка вивчає закономірності та особливості територіальної диференціації сільського господарства, його виробничі типи, класифікацію та картографування сільськогосподарських земель, сільськогосподарське районування. Ця наукова дисципліна поділяється також на загальну, галузеву і регіональну частини. У цій області географії плідно працювали А. Н. Ракитников, К. І. Іванов, К. В. Зворикін, І. Ф. Мукомель і продовжують працювати В. Г. Крючков, І. М. Кузіна.
По-четверте, це – географія транспорту, яка вивчає територіальну структуру транспорту, об’єктивні закономірності і специфічні особливості його розміщення, ступінь транспортної освоєності території, формування транспортних мереж і систем, вантажо- і пасажиропотоків, займається районуванням цієї галузі. Вона поділяється на загальну, галузеву (за видами транспорту) і регіональну частини. З вітчизняних вчених для розвитку географії транспорту особливо багато зробили С. В. Бернштейн-Коган, Н. Н. Колосовський, Н. Н. Казанський, С. Б. Шліхтер та ін.
По-п’яте, це – географія природних ресурсів, або географічне ресурсоведеніе. Даний напрямок стало розвиватися тільки в 1960-х рр., Але до теперішнього часу його можна вважати вже цілком сформованим. Воно вивчає географію окремих видів природних ресурсів та їх поєднань, шляхи раціонального використання ресурсів, проблеми їх економічної оцінки, займається прогнозом стану ресурсної бази. У формуванні цього напрямку велика заслуга належить А. А. Мінц, І. В. Комару, В. С. Преображенського, Л. І. Мухіної, Г. А. Приваловские, Т. Г. Рунова.
По-шосте, це – рекреаційна географія, що сформувалася як науковий напрям на початку 1970-х рр. Вона вивчає рекреаційну діяльність, розглядаючи відповідні системи, ресурси, райони, а також питання внутрішнього та міжнародного туризму. Рекреаційні ресурси – це території, які володіють потенціалом, що дозволяє використовувати їх для організації різних видів відпочинку. До числа головних “розробників” рекреаційної географії слід віднести В. С. Преображенського, Ю. А. Веденина, А. І. Мухіну, Н. С. Мироненко, І. Т. Твердохлебова.
Ці шість наукових напрямів в рамках соціально-економічної географії можна вважати сформованими. Ще кілька напрямків знаходяться на різних стадіях консолідації. До них відносяться зародилися в другій половині 1960-х рр. географія сфери обслуговування, яка вивчає територіальні відмінності потреб населення в послугах, рівень їх задоволення і територіальну організацію індустрії послуг, і географія науки, однак публікацій в цій області поки порівняно мало. Починають виділятися географія будівництва і географія зовнішніх економічних зв’язків.

...
ПОДІЛИТИСЯ:

Дивіться також:
Письменник Воннегут Курт