Екологічні проблеми Японії

Швидкий економічний розвиток Японії в післявоєнний період супроводжувалося таким же швидким забрудненням навколишнього середовища. Цьому сприяла низка обставин.

По-перше, порівняно невеликі розміри території країни, особливості її рельєфу, геологічної будови, циркуляції атмосфери і деякі інші природні фактори (землетруси, тайфуни та інші стихійні лиха).
По-друге, особливості галузевої структури її господарства, в якій на перших етапах «економічного дива» різко переважали такі типові «брудні» виробництва, як теплова енергетика, чорна та кольорова металургія, хімічна і нафтохімічна, цементна, целюлозно-паперова промисловість.

По-третє, особливості територіальної структури розселення і господарства з надзвичайно високою їх концентрацією в межах Тихоокеанського пояса. У результаті на 1 км2 щільно заселеній території в Японії вироблялося в 20 разів більше ВНП і споживалося в 25 разів більше палива та енергії, ніж в США. Майже в 10 разів вище була і щільність автомобілів.

Все це призвело до різкого порушення екологічної рівноваги, що наприкінці 1960-х – початку 1970-х рр.. поставило країну буквально на гран’ екологічної катастрофи. Станом навколишнього середовища вона виявилася чи не на останньому місці серед всіх економічно розвинених країн. Когай (так називають по-японськи забруднення навколишнього середовища) став воістину національним лихом.

Яскравим прикладом могло служити сильне забруднення гідросфери, при якому з 24 найбільш великих річок дуже забрудненими виявилися 19. В результаті такого забруднення і виснаження запасів прісної води країна зіткнулася з реальною загрозою дефіциту водних ресурсів. За розрахунками японських вчених, уже до кінця XX в. половина всіх запасів прісної води повинна була увійти в господарський оборот. Великих масштабів досягло і забруднення морського середовища – особливо на Тихоокеанському узбережжі о. Хонсю і в акваторії Внутрішнього Японського моря, де були споруджені найбільші підприємства важкої промисловості. При цьому потрібно враховувати, що промислово-міські агломерації Токіо, Осаки, Нагої виходять до берегів досить закритих заток, в яких накопичується значна частина відходів. Це призводить до особливо сильного забруднення прибережних вод, а також перенасичення їх поживними речовинами – азотом і фосфором і негативно позначається на водопостачанні, рекреації та рибальстві.

Не менш гострою стала проблема забруднення атмосфери. Головні джерела цього забруднення – енергетика, важка промисловість, автомобільний транспорт, а також побутової обігрів, при якому використовуються традиційні жаровні – хібаті. Щорічно вони викидали в атмосферу понад 5 млн т оксидів сірки і стільки ж оксидів азоту, викликаючи кислотні дощі. До того ж Японія ввозила багато сірчистої нафти, так що вміст сірки в топковому мазуті досягало 3-4%. Треба враховувати також, що в зимовий час весь Тихоокеанський пояс зазвичай знаходиться в вітрової тіні, а це сприяє утворенню над великими містами фотохімічного смогу – своєрідних пилових куполів. Додамо також, що 28-30 млн японців живуть у безпосередній близькості від автострад.

Грунтові ресурси опинилися під загрозою ерозії, забруднення хімічними сполуками, металами, міським сміттям. До цього потрібно додати гострий дефіцит території як такої, особливо якщо врахувати, що забудовані землі в Японії займають 14% всієї її площі – стільки ж, скільки сільськогосподарські. Саме з цим дефіцитом пов’язано широкомасштабний наступ на мілководні прибережні ділянки Тихого океану, Внутрішнього Японського і Японського морів, що опинилися найбільш привабливими для осушення і промислового освоєння (рис. 123). Уже в 1980-х рр.. більше 1/4 усього узбережжя країни було штучного (насипного) походження. Але при цьому часто були порушені його природні екосистеми. Не можна забувати і про те, що в країні налічуються сотні портів і гаваней – по одній на кожні 8 км берегової лінії.

Особливо порушеною та екологічно вразливою виявилася міська середу в межах Тихоокеанського пояса. Найбільш яскравий приклад цього став являти собою Токіо. Атмосфера цього міста піддавалася впливу 75 тис. заводських та інших труб, мільйонів автомобілів, що при крайньому нестачі зелених насаджень призводило до утворення частих смогов. В інші роки сигнали тривоги через отруйного смогу лунали майже кожен день. На вулицях міста були встановлені кисневі автомати, щоб можна було віддихатися. Незважаючи на це, 1/3 населення потерпала хронічним бронхітом. Через постійне смогу навіть далекий білий конус Фудзіями стало видно не частіше разу на тиждень. Додамо, що води Токійської затоки виявилися забрудненими в десять разів більше, ніж найбрудніші річки країни. На північній стороні затоки не залишалося вже жодної ділянки, де беріг не просунувся б на сотні метрів у глиб його акваторії. А непомірне використання грунтових вод призвело до того, що місто стало осідати на 10 см щороку.

Такий стан навколишнього середовища призвело до багатьох отріцател’ним наслідків, але особливо негативно позначилося на здоров’ї людей, викликавши специфічні захворювання. У японській літературі докладно описана хвороба Мінамата, що отримала назву по місту Мінамата, розташованому на о. Кюсю. Тут ще на початку століття був побудований хімічний завод, відходи якого скидали в море без обробки й очищення. Це призвело до значної концентрації в морській воді міді, цинку, олова і особливо ртуті, які акумулювалися в морських організмах і, відповідно, потрапляли в їжу місцевих жителів, приводячи до важкого ураження центральної нервової системи. Хвороба Мінамата вразила тисячі людей, багато з них померли. Зараження кадмієм в префектурі Тояма, на півночі о. Хонсю, викликало спалах хвороби, що отримала назву ітай-ітай (боляче-боляче). Відомі також хвороба Сумон, астма ІВК-Каіт, інші захворювання.

Можна додати, що в Тихоокеанському регіоні Японія виступила також як головного «експортера» забруднень. Наприклад, будівництво японськими фірмами заводів з виробництва каустичної соди в Республіці Корея, в Таїланді та деяких інших країнах призводило до викидів ртуті і виникнення небезпеки поширення хвороби Мінамата. Законсервувавши свої ліси, в яких проводяться тільки рубки догляду, Японія перетворилася на найбільшого в світі імпортера тропічної деревини, що негативно позначилося на природоохоронній та екологічній ситуації в ряді країн Південно-Східної Азії.

Гострота природоохоронних та екологічних проблем змусила правлячі кола Японії активізувати державну політику в цій галузі. У 1970 р. парламент країни ухвалив Основний закон про боротьбу із забрудненням навколишнього середовища, а також закони про боротьбу з забрудненням повітря, вод, про регулювання шумів, про застосування хімікатів у сільському господарстві. Було створено Міністерство охорони навколишнього середовища, введені суворі стандарти її якості, створена мережа контрольних і вимірювальних станцій, налагоджено виробництво природоохоронної техніки, збільшені як державні, так і приватні капіталовкладення в охорону природи. Політика екологізації виробництва зажадала підвищення загального рівня екологічної культури населення. З цією метою в середині 1970-х рр.. почався корінний перегляд програм середньої і вищої школи, які від простого знайомства з поняттям «когай» перейшли до глибокого розкриття взаємовідносин суспільства і природи, характеристиці заходів екологічної політики. На початку 1990-х рр.. близько півмільйона людей навчалися на спеціальних екологічних курсах.

Всі ці заходи призвели до того, що Японії вдалося помітно поліпшити екологічну обстановку, обігнавши в цьому відношенні багато інших високорозвинені країни. Наприклад, викиди вуглецю в розрахунку на душу населення вже до середини 1990-х рр.. склали в Японії 2,4 т (в порівнянні з 5,3 т в США і Канаді). Удвічі зменшилися викиди діоксиду сірки. Надходження забруднень у водне середовище також скоротилося. Всі ці досягнення багато в чому були пов’язані з технічними удосконаленнями. Як приклад можна навести створення фірмою «Тойота» гібридного автоелектромобіля, більш чистого в екологічному відношенні. Аналогічні удосконалення торкнулися і залізниць. Поліпшилася обстановка в Токіо, який вже не відноситься до числа найбільш забруднених міст світу. В1997 р. був знятий карантин з бухти Міна-мату.

Особливо вражаючі успіхи досягнуті Японією у використанні своїх рекреаційних ресурсів. У цьому знайшла відображення одна з національних традицій японців, яка виховується у них з дитячого віку, – дбайливе ставлення до навколишньої природи, вміння милуватися нею. Мрія кожного японця – крихітний садок при будинку хоча б з деякими атрибутами традиційного японського саду (місток, ставочок з золотими рибками).

У наші дні вже близько 15% території Японії мають в тій чи іншій мірі заповідний режим. Основу їх складають національні парки, більшість з яких розташована у внутрішніх гірських районах о. Хонсю, а решта – на його прибережних рівнинах або на інших островах (рис. 124). У 1970-х рр.. були створені перші підводні парки на островах Сикоку і Окінава.

ПОДІЛИТИСЯ:

Дивіться також:
Океанія – коротко