Екологічні проблеми Китаю

З цими проблемами Китай стикався впродовж всієї своєї багатотисячолітньої історії. Вчені вважають, що вперше екологічний криза вибухнула тут ще в першому тисячолітті до нашої ери. З одного боку, він був викликаний глобальним похолоданням, яке стало причиною зникнення теплолюбних видів фауни і флори, включаючи багато культурні рослини, що звузило можливості добування засобів до існування полюванням, збиранням і орним землеробством. Але, з іншого боку, позначилася і діяльність людини: односторонній землеробський ухил сільського господарства, розорювання лесового плато, масове зведення лісів. Другий екологічна криза пов’язують з періодом XVIII – першої половини XIX в., Коли почався швидке зростання населення привів до різкого збільшення демографічного навантаження на землю. Число посушливих років за цей час зросла в 1,5 рази, повеней – більш ніж у 8 разів.

До часу утворення КНР в 1949 р. загальний стан природи країни було досить плачевним. Лісистість становила всього 8-9%, ерозії було схильне майже 1,2 млн км2. Стихійні лиха стали частим явищем. Ось чому в початковий період існування народної влади основний упор був зроблений на боротьбу з повенями, на розгортання лісопосадок, на захист від епідемічних захворювань. Були зроблені перші кроки з охорони природи та запобігання її забруднення. Проте у міру зростання населення навантаження на навколишнє середовище продовжувала весь час зростати, а малоземелля збільшуватися. Але особливо великої шкоди навколишньому середовищу було завдано в період «великого стрибка» і «культурної революції».

У ті роки з метою якнайшвидшого вирішення продовольчої проблеми було висунуто гасло «Зерно – основа основ». Відповідно до нього почалися не тільки неконтрольована розорювання нових земель, а й «перепрофілювання» багатьох існуючих сільськогосподарських угідь. В степах Північно-Заходу і Внутрішньої Монголії були розорані під зернові мільйони гектарів пасовищ. У прибережних районах осушувалися і засівалися зерновими навіть рибні нерестовища. У передмістях Пекіна від селян вимагали збирати по два врожаї на рік, хоча для вирощування пшениці там необхідно 8-9 місяців. У благословенній Сичуані зерновими замінювали посадки субтропічних культур. Повсюдно вирубувалися ліси, причому навіть у верхів’ях Янцзи і Хуанхе. На о. Хайнань за 20 років було знищено 3/4 тропічних лісів. Всі ці заходи призвели до різкого порушення екологічної рівноваги, до деградації грунтів, опустелювання, розширенню ареалів стихійних лих.

Тільки з кінця 1970-х рр.. в КНР стали проводити деякі заходи з охорони навколишнього середовища. У 1980-х рр.. були прийняті закони про охорону морського середовища, про запобігання забруднення вод, атмосфери, про охорону диких тварин. Багато природоохоронні заходи центральних і місцевих властей вже в 1990-і рр.. дали позитивні результати. Як приклад можна навести роботи з лісовідновлення та лісорозведення, які досягли рівня 1,5 млн га на рік. Було завершено перший етап створення системи лісосмуг в провінціях Півночі, Північно-Заходу і Північного Сходу країни. Перша з таких смуг, названа Великої зеленою стіною, простягається на 1,5 тис. км і має ширину 12 м; близько мільйона селян вклали свою працю в її створення. В результаті лісистість в Китаї зросла до 14%.

Проте загальна екологічна ситуація в країні як і раніше вселяє велику тривогу. Довготривала політика, що мала на меті досягнення максимального економічного зростання, та ще в умовах великого абсолютного приросту населення, привела до «переиспользованию» багатьох природних ресурсів, особливо відновлюваних. Негативно позначилося і переважання в структурі промисловості різного роду «брудних» виробництв. В результаті ще наприкінці 1990-х рр.. 800 млн осіб (або 3/5 всього населення країни) жили в екологічно несприятливих умовах, і в тому числі 350 млн (більше 1/4) – у зонах, що вимагають кардинальних заходів щодо поліпшення екологічної обстановки. Відповідно до звітів відповідних міжнародних організацій і китайських економічних відомств, з 20 найбільш забруднених міст світу 10 знаходяться в Китаї. За неповними даними, прямі економічні втрати від забруднень на рубежі XX і XXI ст. досягли 10 млрд юанів на рік, а непрямі були ще більшими. Сильна деградація природного середовища позначається на здоров’ї людей.

Екологічні проблеми Китаю включають в себе цілий комплекс питань, що охоплює всі види природних умов і ресурсів. Але головні його складові ланки – виснаження земельних і водних ресурсів, забруднення атмосфери. Не дивно, що частина території Китаю виявляється в межах Азіатського центру деградації навколишнього середовища (рис. 129 в книзі I).
Деградація грунтів і сильне виснаження земельних ресурсів пояснюються наступними причинами.
По-перше, на стан цих ресурсів вкрай негативно позначається широке поширення водної та вітрової ерозії, що приводить до змиву грунтового покриву і до пилові бурі. За деякими оцінками, ерозії в Китаї схильна 1/3 всіх земель. Тільки в результаті водної ерозії країна щорічно втрачає понад 3 млрд т (за іншими оцінками, навіть 5 млрд т) грунту.
По-друге, внаслідок непомірного оранки й випасу худоби збільшується опустелювання. За даними НДІ пустель Китаю, на півночі країни вже є 170 тис. км2 запустинених земель і ще приблизно така ж територія піддається загрозі опустелювання. Ці землі розташовані в 212 округах 13 провінцій Півночі і Північно-Заходу Китаю. За останні чверть століття опустелювання йшло зі швидкістю 1500 км2 в рік.

По-третє, в результаті надмірної розробки підземних вод і неправильного зрошення зростає площа засолених земель, яка вже перевищила 6 млн га. У деяких районах Великої Китайської рівнини через непомірного використання грунтових вод їх рівень знижується майже на 1 м на рік. В околицях Пекіна підземний водний горизонт вже опустився до глибини 40 м. А в районах штучного зрошення засоленням нерідко охоплено від 30 до 50% всіх земель.

По-четверте, як і раніше великої шкоди земельним ресурсам завдають повені. У середині 1980-х рр.. від них були захищені 18-19 млн га, проте площа легко затоплюваних земель ще перевищувала 24 млн га.
По-п’яте, оброблювані землі забруднюються твердими промисловими відходами, щорічний обсяг яких досяг 600 млн т, а також страждають від надмірного застосування пестицидів і мінеральних добрив.
Нарешті, по-шосте, тільки в 1980-х рр.. більше 10% оброблюваних земель було вилучено для транспортних, промислових і міських потреб.

Все це призвело до вкрай негативних соціально-економічних наслідків. Хоча за розмірами загальної площі ріллі Китай поступається в усьому світі тільки США та Індії, частка орних угідь в його земельному фонді становить трохи більше 1/10, тобто вона в два рази менше, ніж у США, і в 5,5 рази менше, ніж в Індії. До того ж через деградації та вилучення земель площа орних угідь – принаймні, донедавна – продовжувала скорочуватися.
Природно, що в умовах великого абсолютного приросту населення питома забезпеченість ріллею також зменшилася до 0,07 га. [49]

Негативно позначається на стані економіки і якості життя населення триваюче виснаження водних ресурсів. Такий висновок на перший погляд може здатися зовсім протиприродним. Адже Китай – країна з густою річковою мережею, яка по ресурсах прісних вод (2800 км3) займає четверте місце в світі, поступаючись тільки Бразилії, Росії і Канаді. І проте в літературі стали зустрічатися вельми категоричні твердження про те, що Китай – єдина велика країна світу, що зазнає справжній водний криза вже сьогодні і до того ж стоїть на порозі її поглиблення.

Пояснити це удаване протиріччя зовсім не важко. По-перше, потрібно мати на увазі, що обсяг середньорічного споживання води в Китаї вже перевищив 450 млрд м3. При цьому майже 9/10 його припадають на сільське господарство, тобто використовуються безповоротно. По-друге, потрібно враховувати і зростаюче забруднення водного середовища. Статистика свідчить про те, що Китай займає перше місце в світі за викидами в неї органічних сполук, випереджаючи в цьому відношенні США в три рази.
Щорічний скид тільки промислових стічних вод складає в Китаї 25 млрд т. Через це вода в більшості річок країни стала непридатною для пиття і розведення риби. Більш того, підземні води в багатьох містах забруднені фенолами, ціанистими, ртутними, миш’яковими сполуками. Забруднення торкнулося і акваторій морів, куди потрапляє багато нафти, важких металів, інших шкідливих речовин. Особливо забруднені бохайской і Ляодунський затоки Жовтого моря, на берегах яких розташовані великі промислові і портові міста, а на шельфі ведеться видобуток нафти.
Великої шкоди водним ресурсам завдає також зведення лісів.

Як і слід було очікувати, особливо невигідними для Китаю виявляються душові показники водозабезпеченості. Навіть за розмірами водних ресурсів з розрахунку на душу населення (2200 м3) Китай поступається більшості країн Європи та Азії. А душове водоспоживання (460 м3 на людину в рік) становить лише 1/3 від світового рівня; за цим показником Китай знаходиться в дев’ятому десятку країн світу. В результаті близько 300 міст Китаю відчувають брак прісної води, а з сільських жителів доступ до джерел очищеної води мають тільки 2/3.

ПОДІЛИТИСЯ: