Динамічні теорії просторового розвитку

Початок формування теоретичних концепцій розміщення господарства зазвичай пов’язують з виходом у світ в 1826 р книги німецького вченого І. Тюнена <Ізольоване держава в його відношенні до сільського господарства і національної економії>. Цей фундаментальну працю був присвячений виявленню загальних закономірностей розміщення сільськогосподарського виробництва.
І. Тюнен розглядає абстрактне, економічно ізольоване від решти світу держава, в межах якого є центральний місто – єдине ринок збуту сільськогосподарської продукції і джерело забезпечення країни промисловими товарами.
Ціна кожного продукту в будь-якій точці простору відрізняється від його ціни в місті на величину транспортних витрат, які приймаються прямо пропорційними вагою вантажу і дальності його перевезення. На підставі цього положення І. Тюнен доводить, що оптимальна схема розміщення сільськогосподарського виробництва – це система концентричних поясів різного діаметру навколо центрального міста, що є зонами різної спеціалізації сільського господарства. Чим вище врожайність (продуктивність), тим ближче до міста повинна розміщуватись відповідне провадження, а чим дорожче той чи інший продукт на одиницю ваги, тим далі від міста доцільно його розміщення. Звідси випливає, що інтенсивність сільськогосподарського виробництва повинна знижуватися в міру віддалення від міста.
Інший німецький вчений-В. Лаунхард досліджував (1882 г.) оптимальне розміщення окремого промислового підприємства щодо джерел сировини і ринків збуту продукції. Вирішальним фактором розміщення виробництва у В. Лаунхардта, так само як і у І. Тюнена, є транспортні витрати. Виробничі витрати приймаються рівними для всіх точок досліджуваної території. Місце оптимального розміщення підприємства знаходиться в залежності від вагових співвідношень перевезених вантажів і відстаней.
Великий внесок у теорію розміщення виробництва вніс німецький економіст Л. Вебер. У своїй роботі <Про розміщення промисловості: чиста теорія штандорта>, опублікованій в 1909 р, він на додаток до транспортним недоліків вводить в теоретичний аналіз нові чинники розміщення виробництва, ставлячи більш загальну оптимізаційну задачу: мінімізацію загальних витрат виробництва, а не тільки транспортних. А. Вебер розробив детальну класифікацію факторів розміщення виробництва по їх впливу, сте-пені спільності і прояви. Основним чинником размеще-ня він називає економічну вигоду, яка виявляється для господарської діяльності залежно від її місця розташування. Ця вигода полягає в скороченні витрат з виробництва і збуту певного промислового продукту і означає можливість вибору оптимального місця виготовлення продукту з найменшими витратами з його виробництва. А. Вебер аналізує три групи штандорт-них факторів (факторів розміщення): транспорт, робочу силу і всі інші умови, що впливають на розміщення підприємства, які він синтезує в поняття <агломераційного ефекту> (спільне їх впливу на вибір місця розміщення).
В. Крістпаллер розробляє теорію про функції та розміщенні системи населених пунктів (центральних місць) в ринковому просторі. Основні її положення опубліковані в книзі 1933 <Центральні місця в Південній Німеччині>. Автор виходив з умови рівномірності розселення населення на однорідної території. У цьому випадку територія розбивається на правильні шестикутники (див. Рис. 2), що є зоною збуту продукції центрального міста, в який населення приїжджає за покупками. За такої організації збуту забезпечується мінімізація середніх відстаней поїздок покупців. Модель В. Крісталлера передбачає ієрархію центральних місць (малі, середні, великі і найбільші), відповідно до якої відбувається і диференціація функцій по центрам обслуговування різної величини, різного рангу.

Рис. 2. Розміщення зон обслуговування і населених пунктів з теорії В. Крісталлера
Головна праця німецького вченого А. Льоша <Просторова організація господарства> вийшов в 1940 р А. Леш, відштовхуючись від ідей В. Крісталлера, прийшов до висновку, що фірми повинні розміщуватися в вершинах крісталлеровской (гексагональної) решітки, і кожна фірма повинна обслуговувати покупців в межах <свого> правильного шестикутника. Він розширює предмет теорії розміщення, переходячи від мікрорівня (окремі підприємства і поселення) до проблем формування економічних районів. Верші-ної вчення А. Льоша стає розробка принципових засад просторового рівноваги.
А. Сміт і Д. Рікардо досліджували міжнародне територіальний поділ праці на основі торгівлі. А. Сміт висунув теорію абсолютних переваг, якими володіє та чи інша країна для виробництва будь-якого товару. Д. Рікардо доповнив цю теорію відносними (порівняльними) перевагами, стверджуючи, що саме вони, а не абсолютні переваги є головними при спеціалізації країн у міжнародному територіальному поділі праці. Він довів, що навіть країни, що мають більш високі виробничі витрати по всіх товарах, можуть виграти від спеціалізації та обміну завдяки <грі на різниці витрат>.
Надалі шведські вчені Е. Хекшер і Б. Олін вдосконалили теорії А. Сміта і Д. Рікардо, ввівши в аналіз співвідношення основних взаємозамінних факторів виробництва (праці, капіталу, землі та ін.). Їх основні теоретичні положення зводяться до наступного:
1) країни повинні вивозити продукти інтенсивного використання надлишкових (щодо недефіцитних) факторів виробництва і ввозити продукти інтенсивного використання дефіцитних для них факторів;
2) в міжнародній торгівлі при відповідних умовах здійснюється тенденція вирівнювання <фак-раторних цін>;
1) вивезення і ввезення товарів може замінюватися переміщенням факторів виробництва.
В. Леонтьєв, вже багато пізніше, скорегував допущення та інтерпретації теорії Хекшера-Оліна. Він встановив, що для вибору доцільною структури вивозу і ввозу товарів крім прямих витрат у сфері виробництва необхідно враховувати і непрямі – сконцентровані в споживає матеріали. Цю аналітичну задачу В. Леонтьєв реалізував на основі методу міжгалузевого балансу, при цьому одним з центральних напрямків аналізу з’явилася модель <витрати-випуск>, що відображає ідеї рівності між наявними ресурсами та їх використанням.
Широке визнання отримала теорія <полюсів зростання> Ф. Перру, що підсилює теорію центральних місць В. Крісталлера і що використовує більш сучасні досягнення економічної науки, зокрема метод <витрати-випуск> В. Леонтьєва. Теорія <полюсів зростання> в чому стикається з теорією виробничо-територіальних комплексів Н. Н. Колосовського.
В основі теорії полюсів зростання лежить уявлення про провідну роль в структурі економіки лідируючих галузей, які створюють нові товари та послуги. Ті центри і ареали економічного простору, де розміщуються підприємства галузей, що лідирують стають полюсами тяжіння факторів виробництва, оскільки забезпечують найбільш ефективне їх використання. Звідси і територіальна концентрація підприємств, яка обумовлює формування полюсів економічного зростання.
Н. Д. Кондратьєв в 1922-1928 рр. висунув теорію великих циклів – довгих хвиль динаміки світового господарства і положення різних країн на часовій шкалі розвитку. Надалі ця теорія отримала розвиток і тепер служить загальноприйнятою основою порівняльних світогосподарських досліджень. Н. Д. Кондратьєв вважав <довгі хвилі> ендогенними, внутрішньо притаманними ринковому господарству, що веде до його саморегулювання. Фази підйому і спаду розглядаються як закономірні й передбачувані стадії раз-витку, до яких слід пристосовуватися і згладжувати їх зовнішніми впливами, як правило, методами державного регулювання. За М. Д. Кондратьєву, тривалість довгих хвиль досягає 40-50 років, при цьому входження країн з ринковою економікою в фази підйому і спаду залежить від цілого ряду факторів (від ступеня залучення країни в міжнародне територіальний поділ праці, відповідності галузевої структури найближчим тенденціям еволюції світового господарства, рівня розвитку науково-технічного прогресу і ступеня впровадження його досягнень в економіку і т. д.).

Посилання на основну публікацію