Державний лад Індії

Поняття державного ладу, як відомо, включає в себе дві складові: форму правління і форму адміністративно-територіального устрою. Приклад Індії свідчить про те, як багато політичних і соціальних проблем пов’язано з їх встановленням. 

200 років Індія була володінням Великобританії. Протягом усього цього часу індійський народ вів запеклу боротьбу за своє визволення, яка увінчалася успіхом тільки після Другої світової війни. У серпні 1947 р. Індія домоглася отримання статусу домініону, а 26 січня 1950 була проголошена республікою. У цей день над Червоним фортом – колишньою резиденцією Великих Моголів – в Делі було піднято новий прапор незалежної Індії. Але вона залишилася членом Співдружності, очолюваної Великобританією.

Прийнята в тому ж році конституція визначила форму правління в країні. Індія стала парламентською республікою. Вищим законодавчим органом країни є парламент, що складається з двох палат: верхньої – Ради штатів (Раджья Сабха) і нижньої – Народної палати (Лок Сабха). Главою держави вважається президент, що обирається на п’ять років. Однак у своїх діях він зобов’язаний керуватися рекомендаціями уряду, очолюваного прем’єр-міністром. Тому практично виконавча влада від імені президента здійснюється Радою міністрів, а роль прем’єр-міністра в політичному житті суспільства особливо велика. Прем’єр-міністром призначається лідер тієї партії, яка на виборах отримує більшість у Народній палаті.

У незалежній Індії протягом тривалого часу при владі перебувала найбільша політична партія країни – Індійський національний конгрес (ІНК), що виникла ще в кінці XIX ст. Лідерами її на різних етапах були такі відомі політичні діячі, як Махатма Ганді, Джавахарлал Неру, його дочка Індіра Ганді, її син Раджив Ганді. Ця партія в цілому керувала країною 44 роки. Але з кінця 1970-х рр.. у ІНК з’явилися сильні суперники в особі кількох досить великих опозиційних партій, переважно правого спрямування. Спочатку їм вдавалося перемогти на виборах в Народну палату і сформувати уряд на порівняно невеликі терміни. З 1996 р. ці партії перебували в країні при владі. Але в 2004 р. до керівництва знову прийшла ПНК.

Історія становлення адміністративно-територіального устрою Індії досить складна і йде корінням в далеке минуле. Чи не головна риса цього пристрою в епоху феодальної Індії полягала в надзвичайній територіальної роздробленості.

В епоху британського панування територія сучасної Індії полягала ніби з двох адміністративно-територіальних частин. Першу з них представляли вісім провінцій, що складали так звану Британську Індію. Це були великі територіальні утворення, що займали простору в приморських частинах Індії та в долині Гангу, – Бомбей, Західна Бенгалія, Мадрас, Біхар, Ассам та ін І у військово-стратегічному, і в економічному відношенні вони грали головну роль. Тут же знаходилися основні опорні пункти англійців в цій країні – Бомбей, Калькутта і Мадрас. Другу частину утворювали 554 князівства, які перебували у васальній залежності від британської корони і іменувалися Тубільної Індією. Серед них було кілька великих князівств – Раджпутана, Хайдарабад, Кашмір, Майсур. Але в більшості своїй вони представляли собою дрібні і навіть найдрібніші володіння, часто нагадували дрібномаєтні поміщицькі садиби. У сукупності «тубільні» князівства займали 1/3 території Індії і концентрували приблизно 1/4 її населення. Як правило, і провінції, і князівства мали різномовний склад населення, що перешкоджало національної консолідації народів Індії.
Тому ще з кінця XIX в. однією з вимог наростаючого національно-визвольного руху стала ліквідація князівств та освіта провінцій з лінгвістичного (національному) ознакою. Найбільш послідовно вони підтримувалися партією Індійський національний конгрес, але, прийшовши до влади, ця партія не могла не рахуватися з дуже складними міжнаціональними відносинами в країні. Тому адміністративно-територіальні реформи здійснюються в Індії поступово, від етапу до етапу.

На першому етапі (1947-1956) основною адміністративно-територіальною одиницею Індії став штат. Всього було виділено 27 штатів, які поділялися на чотири групи (категорії). До групи «А» увійшли колишні британські провінції, які отримали законодавчі та виконавчі органи влади та управляющиеся губернаторами. До групи «В» увійшли колишні князівства і союзи князівств, на чолі яких стояли так звані раджпрамукхі, які обираються раджа зі свого середовища з наступним затвердженням їх президентом. До групи «С» були віднесені утворені з більш дрібних князівств так звані комісарські штати, управляющиеся комісарами або лейтенант-губернаторами, до групи «D» – Андаманські і Нікобарські острови.

На другому етапі, який був здійснений в 1956 р., відбулися радикальніші зміни у напрямі укрупнення сітки адміністративно-територіального поділу та формування більш однорідних в національному відношенні адміністративних одиниць. Основною такою одиницею в Індії залишився штат, причому штати вже не поділялися на групи (категорії). Більш сильно змінилися адміністративні кордони в Південній Індії, дещо менше – в центральній і північній частинах країни. Але особливо важливо, що на цьому етапі виникли 14 штатів, сформованих за принципом лінгвістичного (національного) єдності. Поряд зі штатами був визначений статус декількох союзних територій, управління якими перебувало у віданні президента Індії.

Третій етап адміністративної реформи почався після 1956 Він характеризувався двома головними рисами. По-перше, подальшим розукрупненням деяких дуже великих по території штатів за національною ознакою. Наприклад, штат Бомбей був розділений на штати Махараштра і Гуджарат, штат Пенджаб – на штати Пенджаб і Харьяна. По-друге, утворенням «малих» штатів, які об’єднують невеликі народи. Так, на північному сході країни виникли штати Нагаленд (Нага-Прадеш), Маніпур, Мізорам, Аруначал-Прадеш, Сіккім, на півночі – Хімачал-Прадеш. Освіта подібних «малих» штатів, в більшості своїй що виросли з союзних територій, відображало процес національної консолідації малих народів Індії.

В якості четвертого етапу адміністративної реформи можна виділити листопада 2000, коли було утворено три нових штату. Це штат Чаттісгарх, виділений з східній частині штату Мадхья-Прадеш, штат Уттаранчал, виділений з північної частини штату Уттар-Прадеш і штат Джаркханд, виділений з південної частини штату Біхар. У всіх трьох випадках мова йде про найбільш великих за площею і населенням штатах Індії – хіндуязичних, але з наявністю етнічних меншин. За задумом, таке розукрупнення штатів має забезпечити більш ефективне управління ними.

Сучасна Індія – федеративна держава (за конституцією – союз штатів). У нього входять 28 рівноправних штатів і крім цього ще 7 союзних територій (рис. 128). Індійські штати являють собою адміністративно-територіальні утворення, в основі яких лежить мовна спільність населення. Це означає, що кордони штатів більш-менш точно збігаються з межами розселення народів Індії та в кожному штаті головну частину населення утворює «свій» народ (табл. 45).

За розмірами території штати Індії розрізняються надзвичайно сильно. До числа найбільших з них (після розукрупнення 2000 р.) відносяться: Раджастхан (342 тис. км2, що порівнянно з площею таких країн, як Німеччина, Фінляндія, В’єтнам), Мадхья-Прадеш (308 тис.), Андхра-Прадеш (275 тис.), Уттар-Прадеш (243 тис.), Джамму і Кашмір (222 тис.), Гуджарат (196 тис. км2). Поряд з цим штат Гоа займає всього 3,7 тис. км2, а Сіккім – 7,1 тис. км2. Такі ж величезні відмінності між штатами існують і в чисельності їх населення. Так, за переписом 2001 р., в штаті Уттар-Прадеш було 166 млн жителів (що порівнянно з населенням всього Пакистану), в штаті Махараштра – майже 97 млн??, в штатах Біхар – 8Змлн, Західна Бенгалія – ??80 млн, Андхра-Прадеш – 76 млн жителів. Тоді як населення деяких «малих штатів» становило всього 500 тис. – 1 млн жителів.

ПОДІЛИТИСЯ: