Африканська модернізація в другій половині XX століття

У різних країнах (і навіть регіонах) модернізація йшла своїми шляхами, однак можна виділити її головні, загальні напрямки. Модернізація вимагає мобілізації всіх наявних внутрішніх резервів і широкого використання зовнішніх джерел.

Для країни (регіону) важливо визначити своє місце в світовій економіці та міжнародному поділі праці, виявити свої експортні ресурси (експортну базу). Требуется відповісти на головне питання: «Що можна продати, щоб забезпечити свою модернізацію ?» Якщо країні нічого запропонувати для світового ринку і всі економічні ніші зайняті, то забезпечити модернізацію може дешевша або більш якісна продукція, а ще краще – і те й інше. Коли це неможливо, залишається розраховувати тільки на зовнішні джерела, тобто на «міжнародну благодійність», яка не дасть населенню хоча б померти з голоду.

Масштаби сприяння світової спільноти можуть бути різними, залежно від внутрішніх можливостей і від компетенції державної адміністрації. Всі фактори модернізації можна розділити на внутрішні і зовнішні (Поділ на внутрішні і зовнішні чинники модернізації умовно. У реальному житті вони тісно переплетені).
Внутрішні ресурси Африки дуже обмежені. Природні умови на більшій частині материка без величезних інвестицій і складних природоохоронних заходів вже нічого не можуть дати. Якимись унікальними і різноманітними мінеральними ресурсами більшість країн Африки (за винятком ПАР) не мають. На частку Африки припадає за різними оцінками 2/3-3/4 світових запасів платини, алмазів, золота, близько 1/2 – марганцю, хрому, фосфоритів. Майже всі родовища знаходяться на території ПАР. Вигоди географічного положення могли використовувати лише середземноморські країни, що розташовуються ближче до Європи. Цей сприятливий фактор використовують Туніс і Марокко допомогою розвитку легкої промисловості, субтропічного землеробства, іноземного туризму, націлених саме на сусідню Європу. Трудовий потенціал Африки значний за кількістю, у віковому відношенні дуже молодий, але в основній своїй масі не має навіть елементарної кваліфікації. Він не є серйозним чинником модернізації. Внутрішньополітична обстановка в більшості африканських країн нестабільна, немає і «суспільної злагоди», тобто розуміння в суспільстві необхідності модернізації. Державні структури слабкі, відсутня необхідна кількість сучасних фахівців. Можна сказати, що Африка практично не має внутрішніх резервів для модернізації і може розраховувати лише на зовнішній джерело.
Об’єктивно африканські країни були зацікавлені в модернізації, але внутрішньо вони до неї не були готові.

Раніше сильно перебільшувалася роль африканських ресурсів. Однак без африканської сировини Захід міг би цілком (або майже) обійтися. Та й найважливішим стратегічним сировиною розпорядженні практично тільки ПАР. Некваліфіковані трудові ресурси Африки в епоху НТР мають серйозних конкурентів на світовому ринку робочої сили (у першу чергу з країн Азії). Виходить така ситуація, при якій сам регіон не може, а Захід у цілому економічно не зацікавлений в африканській модернізації. Але модернізація почалася! У 60- 70 -х рр.. вона проводилася досить активно. Її початок сприяв цілий ряд факторів.

Більшість африканських країн стали суверенними, з’явилися популярні ідеї розвитку національної економіки. Одночасно на світовій арені йшла боротьба за сфери впливу між двома наддержавами – США і СРСР. У деяких африканських лідерів з’явилася можливість використовувати ці протиріччя. Зберігалися у західних країн і чисто економічні інтереси в Африці: отримання дешевого мінеральної сировини, сільськогосподарської продукції, цінних порід деревини.

Головна складність полягала в неможливості механічного перенесення методів господарювання, техніки і технології в зовсім іншу природне і соціальне середовище. На думку деяких учених, модернізація в Африці супроводжувалася «болючою щепленням європейської (західної) культури».
Особливо важливо те, що модернізація була спрямована на ключові сектора матеріального виробництва – аграрний і промисловий (в першу чергу добувної промисловості).

Розвиток експортного аграрного виробництва і бурхливе зростання міст, які були оголошені «полюсами зростання», призвело до різкого відтоку сільського населення та неконтрольованої гіпертрофованої урбанізації. Були порушені традиційні соціальні структури, а нові не встигли сформуватися. По суті, провалилися дві 10 -річні програми ООН з розвитку Африки. Модернізація виявилася руйнівною, в результаті положення регіону навіть погіршився. Різко зросла зовнішня заборгованість, заглибилися екологічні проблеми, посилилася залежність Африки від імпорту продовольства для швидко зростаючого населення. Для вирішення африканських проблем пропонуються найрізноманітніші варіанти: від необхідності взяти Африку на «повне утримання» розвинених країн, які не дадуть величезного регіону «вибухнути» і поховати разом з собою і весь «цивілізований» Захід, до прагнення довести необхідність кинути Африку напризволяще. У цивілізованій світовій спільноті кінця XX в. повинна бути розроблена серйозна концепція соціально -економічного розвитку Африки, яка включала б реалізацію як внутрішніх, так і зовнішніх передумов при їх гнучкому поєднанні.

ПОДІЛИТИСЯ:

Дивіться також:
Озеро Луїза