Свобода як екзістенціал людини

Свобода – багатогранне і багатоаспектне явище, надзвичайно важливе для людства. Заради свободи люди йшли на ешафот, під прапором свободи відбувалися революції, велися кровопролитні війни … Свобода – один з основоположних ідеалів сучасних демократичних держав. Але що таке свобода? 6 січня 1941 у посланні американському Конгресу президент Рузвельт сказав про чотирьох свободах: “Ми хочемо жити в світі, заснованому на чотирьох сутнісних людських свобод. Перша – свобода мови і вирази – всюди в світі. Друга – свобода кожної людини поклонятися Богу, як він вважає за потрібне, – всюди в світі. Третя – свобода від потреби … в усьому світі. Четверта – свобода від страху … в усьому світі “. Мова йде про свободу економічної, політичної, свободу слова та віросповідання. Свобода має і філософсько-правовий зміст, більш того, вона є центральною проблемою філософії права.
На буденному рівні свобода найчастіше розуміється як нічим не обмежену волевиявлення – “що хочу, те й роблю”. Але вже в Середні століття таке трактування піддав критиці Фома Аквінський. Він виступав проти твердження, що, якщо Бог абсолютно вільний, то може робити все що завгодно – стати злим, знищити себе, відступити свою владу над людьми Сатані, обмежити свою могутність і т.п. Великий богослов протиставив розумінню свободи як непідлеглості впливу ззовні і необмеженість в діях узгодженість дій з необхідністю.
Довгий час у вітчизняній літературі свобода пов’язувалася тільки з дією об’єктивної необхідності та її пізнанням. Широко відомо “класичне” визначення свободи Б. Спінози, пізніше розвинене Г. Гегелем і Ф. Енгельсом: “свобода є пізнана необхідність”.
У цьому визначенні зазначені умови появи свободи – пізнання необхідності і дію відповідно з нею, пізнання закономірностей існування життєвого світу для узгодження своїх дій з об’єктивними законами природи і суспільства. Підкреслюється важлива властивість свободи – бути пізнаною необхідністю, суб’ектівірованной об’єктивним.
Однак у спінозівська визначенні відсутнє інше, не менш важлива властивість свободи – бути способом існування людини, екзістенціален його буття; в ньому немає ні самої людини, ні його діяльності, ні його взаємодії з іншими людьми. Звичайно, уточнення Ф. Енгельса, зроблені в роботі “Анти-Дюрінг”, дозволили подолати недоліки спінозівська-гегелівського розуміння свободи. Енгельс розглядав свободу як продукт історичного розвитку і як умова виділення людини з тваринного світу: “Свобода, отже, полягає в заснованому на пізнанні необхід-мостей природи (Naturnotwendigkeiren) пануванні над нами самими і над зовнішньою природою, вона тому є необхідним продуктом історичного розвитку. Перші виділилися з тваринного царства люди були у всьому істотному також невільні, як і самі тварини, але кожен крок вперед на шляху культури був кроком до свободи “(Енгельс Ф. Анти-Дюрінг. М., 1945. С. 107.). Тим не менш, таке трактування свободи не охоплює людини, її діяльність, взаємодії з іншими людьми.
Очевидно, що людина, пізнає і перетворює світ, завжди пов’язаний з іншими людьми, у спілкуванні з якими важлива свобода дії, свобода слова, свобода совісті, свобода творчості. Інакше кажучи, суб’єктом свободи завжди є людина. І незважаючи на те що в світі панує причинність, вона не робить людину невільним, своїм рабом, бо суб’єктом свободи також виступають народи, нації, класи, різні громадські організації, особи і саме людство.
Причинна необхідність не тільки не суперечить свободі, не тільки не знищує її, але, навпаки, є необхідною умовою її реалізації. Людина тільки тоді здатний здійснювати свої цілі за допомогою обраних ним коштів, коли закони причинності, тобто необхідності, залишаються незмінними. Свобода – це свідомо-доцільна дія, що виключає невизначеність і свавілля. Можна сказати, що сфера свободи соціального суб’єкта – це простір його соціально-доцільного дії, це і поставлена ??їм мета, і вибір засобів для її досягнення. Отже, свобода передбачає вільне дію.
Недоліки спінозівська трактування свободи заповнюються при іншому аспекті розгляду – гуманістичному. У цьому випадку свобода розглядається як одне з найважливіших визначень людини. Людина бажає бути вільним, але разом з тим бажає і свободи інших. Кант підкреслював цей момент, стверджуючи, що “свобода бажає самої себе і свободи інших”. К. Маркс вказував на три історичних етапи або ступені розвитку людської свободи. До них він відносив “відносини особистої залежності”, “особисту незалежність, засновану на речової залежності” і “вільну індивідуальність”.
Свобода – внутрішня життєва потреба людини, а не до якийсь дар Бога. У цьому випадку свобода – вираз самовизначення людини у спілкуванні з іншими людьми, в його відносинах з суспільством. Такої точки зору дотримувався Ж.-П. Сартр. У роботі “Екзистенціалізм – це гуманізм” він справедливо зазначав, що “людина не замкнутий у собі, а завжди присутня у людському світі”. У такій гуманістичної трактуванні свобода виступає екзістенціален особистості, способом її буття, здатністю людини діяти у відповідності зі своїми інтересами і цілями, спираючись на знання закономірностей, норм і правил життєвого світу. Свобода – це здатність людини приймати рішення і реалізовувати цілі зі знанням справи. Реалізувати себе, самовизначитися він може в певних соціоекономічних і соціокультурних умовах, тому свобода завжди конкретно-історична.
З позиції гуманізму розглядав свободу і Н.А. Бердяєв. У роботі “Про рабство і свободу людини” він показав, що різним формам рабства протистоїть їх альтернатива – різні форми свободи. Людина може перебувати в рабстві у Бога, природи, суспільства, цивілізації, у свого індивідуалізму, у грошей, еросу, війни, держави, революції, колективу, у страху смерті і т.п. Як бачимо, Н.А. Бердяєв дає широке тлумачення рабства (несвободи) людини, що виникає не тільки у примусовій, але й в добровільній формі (останню Н.А. Бердяєв називає “прельщением”, тобто добровільною відмовою від свободи на основі обману, ілюзій, гіпнозу).
З усіх форм несвободи, зазначав філософ, найпоширеніше – рабство людини в суспільстві, де він “живе як би в соціальному гіпнозі”.
З одного боку, і рабство, і свобода детерміновані “соціальним Логосом”, тобто суспільними відносинами: людині важко протиставити свою долю деспотичним домаганням суспільства вже тому, що “саму свободу він отримав виключно від суспільства” (Бердяєв Н.А. Про рабство і свободу людини // Бердяєв Н.А. Царство Духа і царство Кесаря. М. , 1995. С. 61.). З іншого боку, особистість, стверджував Н.А. Бердяєв, завжди значуща, “головніше” і суспільства, і держави (Див .: Там же. С. 62.). Тому рабство і свобода – це стани людської духовності.
Свобода, на думку Н.А. Бердяєва, існує в трьох основних формах: ірраціональної, тобто вираженої через почуття, переживання; раціональної, пов’язаної з розумом; і трансцендентальної, даної Богом і виражає духовність особистості. Бердяєв трактує свободу, насамперед, як свободу духу, незалежність людської особистості, творчу, творчу силу. Людина – носій і суб’єкт свободи, а свобода – це справжнє буття людини.
Н.А. Бердяєв багато роздумував про втрату і здобутті людиною свободи. Саме в цій сфері найбільшою мірою проявляється її філософсько-правовий зміст. Ще Г. Гегель відзначав, що людина завжди виступає проти своєї несвободи, а самим гуманним засобом перетворення несвободи в свободу служить сама людська свобода як втілена дійсність.
Що значить свобода як втілена дійсність? Всяка дійсність – це реалізована можливість. Вона є життя, дію, в яких бере участь людина як особистість. Особистість не може миритися з відчуженням себе від світу, спілкування, власності, свободи. Іншими словами, людині необхідно реальне право на гідну в усіх відношеннях життя. Н.А. Бердяєв особливо відзначав, що людина починається зі свободи, отже, важливі права, її забезпечують, бо в тоталітарному суспільстві людина позбавлена ??самого природного для людського буття – свободи.
Які ознаки втрати свободи? Це відчуженість суб’єкта від об’єкта, елімінація неповторно-індивідуального в особистості, усереднення, стандартизація думок і думок, знищення оригінальності людини. Зрозуміло, що бути абсолютно вільним неможливо. Але через соціальні норми, встановлені людьми, людина розширює межі свободи. Серед безлічі соціальних норм провідне місце у набутті людиною свободи займають правові норми.
Ще І. Кант розділив людську свободу на позитивну – свободу добра і негативну – свободу свавілля. Позитивну свободу Кант вважав етично цінною, так як вона спирається на моральний категоричний імператив. Негативна свобода аморальна, небезпечна для людини і суспільства, а тому в ім’я позитивної свободи обмежується юридичними законами, пригнічується правовими нормами. Слід мати на увазі, що етична і юридична оцінки негативної свободи не збігаються. Якщо в етиці свавілля однозначно засуджується, то з юридичної точки зору, свавілля як дія, незгоди з прийнятим нормами, може бути виправданий. Наприклад, коли людина захищає своє життя засобами, які в звичайних умовах протизаконні. Більше того, навіть у звичайних умовах свавілля розглядається правом суперечливо: і як “що хочу, те творю”, і як “піднесення над законом з точки зору належного і необхідного людині”. Саме облік законами і правом “належного і необхідного людині” робить їх гуманними.
Третій аспект розуміння свободи – свобода як вибір – пояснила антиномія І. Канта. Він стверджував, що, з одного боку, “немає ніякої свободи, все відбувається у світі за законами природи”, а з іншого – “причинність за законами природи є не єдина причинність, з якої можна вивести всі явища у світі. Для пояснення явищ необхідно ще допустити вільну причинність (причинність через свободу) “(Кант І. Ідея загальної історії у всесвітньо-цивільному плані // Кант І. Соч.: В 6 т. Т. 6. М., 1966. С. 399 .).
Це протиріччя причинності і свободи показує, що свобода “пропускає” причину через себе, тобто її завжди детермінують ті чи інші об’єктивні чинники, тому людина перебуває під владою різних детермінант. Для свободи характерні такі властивості, як непідвладність, автономія, суверенність, людина прагне до незалежності від цих детермінант, намагається знайти свободу. Така антиномія породжує різні форми свободи – свободу духу, пов’язану з самосвідомістю, усвідомленням внутрішнього “Я”, і свободу дії, поведінки. Набуття будь свободи передбачає вибір.
Проблема вибору займає важливе місце у філософії права, так як його наявність або відсутність свідчить про наявність або відсутність свободи. Цю проблему досліджував датський філософ Серен Обю К’єркегор (1813-1855). У творах “Страх і трепет”, “Або-або” він показав, що людське життя пов’язана з процесом вибору – бути священиком або актором, одружуватися чи не одружуватися, бути аскетом або насолоджуватися життям? Більше того, для К’єркегора наявність свободи вибору – показник внутрішнього змісту особистості. Він був переконаний, що “вибір сам по собі не має вирішального значення для внугреннего змісту особистості: роблячи вибір, вона вся наповнюється обраним, якщо вона не вибирає, то марніє і гине” (К’єркегор С. Насолода і борг. Київ, 1994. З . 234.).
Дійсно, люди повсякденно стикаються не з абстрактною свободою і необхідністю, а з їх конкретними проявами, обумовленими умовами життя, системою суспільних відносин, соціокультурним розвитком суспільства, його цінностями, суспільною свідомістю, зокрема і правосвідомістю. Ці об’єктивні умови, які проявляються в численних ситуаціях повсякденної реальності, детермінують цілі, до яких людина прагне. Він не вільний у виборі об’єктивних умов життєдіяльності, але він має волю у виборі цілей. Він також більш-менш вільний у виборі засобів і способів, необхідних для досягнення поставленої мети. Наприклад, якщо людина вирішила стати підприємцем, йому необхідно мати деяку суму грошей. Ці гроші можна збирати протягом декількох років, заробляючи своєю працею; можна взяти в борг або звернутися в банк за кредитом; нарешті, він може добути гроші злочинним шляхом, порушуючи закон. Вибір є, і людина в ньому відносно вільний.
Свобода людини пов’язана з сукупністю об’єктивних умов і не рівнозначна сваволі. Людина вільна в думках і вчинках зовсім не тому, що вони нічим не обумовлені. Навпаки, вони детерміновані макро- і мікросередовища його життєдіяльності. Так, якби людина стала “човником” (“Човник” – термін епохи горбачовської “перебудови”, що позначає людину, що займається закупівлею товарів за кордоном, їх доставкою в Росію і продажем з прибутком.) В радянські часи, його свободу обмежували б і держава , і громадську думку, тому що така діяльність кваліфікувалася тоді як “спекуляція”, “нетрудові доходи”.
Цей приклад ілюструє залежність думок і вчинків людини від макросередовища. А ось приклад впливу мікросередовища: студент за порадою батьків складає іспити не в установлені терміни, а в “зручне” для нього час, що в дуже незабаром призводить до відставання від навчального плану та виключення з вузу.
У той же час людина ніколи не буває абсолютно детермінований в діях: у нього як у автономного суб’єкта завжди є простір і час для особистого вибору. У цьому сенсі людське життя є процес вибору, тобто прийняття рішення щодо переваги тих чи інших цінностей, дій, вчинків. Свобода вибору – це свобода автономії особистості. Протягом життя цінності змінюються, що ускладнює проблему вибору. Людина може зволікати з вирішенням або вибрати миттєво, керуватися розумом, почуттями або навіть інтуїцією. Але це завжди його рішення, його вибір, якщо він зробив його сам. Автономна воля і є свобода. Говорячи словами І. Канта, свобода полягає у праві особистості бути метою, а не засобом.
При загрозі втратити автономію особистість пручається завдяки притаманній їй свободу вибору. Але так відбувається не завжди і не з усякою особистістю. Цю особливість помітив Е. Фромм, переконливо довівши, що прагнення бути вільним, приймати рішення, здійснювати вибір є дискомфортним і вимагає від особистості духовних і фізичних зусиль. Не всі здатні на такі зусилля. Значно легше і простіше займати “страусину” позицію, перекладати вибір на інших – держава, колектив, керівництво. Тому, вважав Е. Фромм, людина “біжить від свободи”, але марно, він “приречений на свободу” і змушений постійно приймати рішення, робити вибір. У цьому його велич і його трагедія (Див .: Фромм Е. Втеча від свободи.М., 1990.).
Проте у людини немає свободи вибору, коли він опиняється в просторі дії юридичного закону. Платити прибутковий податок державі чи не платити – такий вибір з погляду автономії особистої свободи є. Але його немає в просторі закону: людина повинна платити прибутковий податок згідно закону про оподаткування. Ніякої іншої форми буття і вираження волі, крім правової, коли йдеться про людської життєдіяльності, досі не винайдено. “Та це й неможливо, -справедливо зауважує В.С. Нерсесянц, – ні логічно, ні практично. Також неможливо, як і інша “арифметика”, де б двічі два дорівнювало не чотири, а п’ять або чогось іншого “(Нерсесянц В.С. Філософія права. М., 1998. С. 24).
Таким чином, свобода і право нерозривно пов’язані: вибір людини в найвідповідальніші моменти – це завжди правовий процес. Право захищає свободу вибору, пов’язану з благом кожної людини, і обмежує сваволю, спрямований на обмеження свободи інших.
Але як виміряти свободу?
Якщо до свободи підходити як до розвивається явищу, то можна говорити про те, наскільки вона розвинена, тобто звернутися до її якісну характеристику. Для цього філософія права використовує поняття “ступінь свободи”.
Для соціального суб’єкта ступінь свободи завжди пов’язана з тими чи іншими формами права – економічній, політичній, екологічній, сімейної тощо, що склалися в системі певних соціальних відносин. Отже, ступінь свободи – це вираження існуючих у суспільстві свобод – політичної свободи, економічної свободи, соціальної та ін.
Не можна сказати, що життя людини – лише слідування юридичним законам. Гоголя.

Посилання на основну публікацію