Право як форма суспільної свідомості

Природа правової свідомості багатоаспектна, а тому правова свідомість досліджують історики й культурологи, психологи, філософи і правознавці.
Соціально-філософський підхід до дослідження правосвідомості, беручи до уваги результати інших напрямків, виходить з констатації факту, що правові суспільні відносини – це насамперед особливі суб’єктно-суб’єктні відносини. Вони виникають на основі захисту прав суб’єктів при істотно різної спрямованості їх інтересів, коли ці інтереси не тільки розрізняються, але іноді навіть виключають один одного.
Проблема зіткнення інтересів вирішується або за допомогою придушення інтересів одних суб’єктів іншими з подальшим закріпленням форм придушення через інститут держави, або шляхом узгодження протистоять інтересів на основі компромісу між окремими суб’єктами і суспільством в цілому, знову ж таки через інститут держави.
У першому випадку у суб’єкта не залишається права вибору. Щоб не потрапити під репресивні санкції з боку держави, суб’єкт зобов’язаний підкорятися авторитету влади.
У другому випадку регулювання інтересів здійснюється через зовнішню примусову необхідність. Люди підкоряються не з любові до інших суб’єктів, що не через страх, а з розуміння того, що без взаємних поступок, добровільного обмеження своїх потреб суспільство розвалиться. У цьому випадку оформляється особливий тип суб’єктно-об’єктних відносин, в рамках якого суб’єкти виступають в якості об’єктів управління з боку авторитету влади і одночасно в якості суб’єктів, які визнають права і обов’язки один одного. Розуміння і прийняття такої діалектики має особливе значення для розвитку суспільства та самореалізації індивіда. Якщо люди в суспільстві виступають виключно як суверенні суб’єкти, то їх відносини регламентуються мораллю, а необхідність у праві відпадає. Така модель відносин у сучасному суспільстві представляється скоріше утопією, ніж реальністю. Якщо люди в суспільстві ставляться один до одного як до об’єктів, то авторитет влади уособлює абсолютне насильство, а право використовується як прикриття цього насильства. Обстановка в такому суспільстві чревата потрясіннями.
Стало бути, оптимальним є тип суб’єктно-об’єктних відносин.
Ключовою цінністю права суспільства є закон, що гарантує дотримання прав і обов’язків на рівні індивіда. В залежності від своїх інтересів люди формують власне уявлення про зміст прав і обов’язків, а також про їх стан. Різниця у поглядах породжує суперечності, які знімаються силою авторитету влади, інтересу більшості або за допомогою діалогу, що дозволяє досягти консенсусу. Чим частіше реалізується третій варіант, тим більш розвиненим, людяним і перспективним є розглянуте суспільство.
Але всі розмови про право і його здійсненні мало що значать поза правової свідомості.
Правосвідомість – це особливий вимір конкретної правової реальності, яка представлена ​​нормативними актами, правозастосовними рішеннями і ступенем розуміння норм права, адаптації їх на поведінковому рівні.
Оскільки в правосвідомості домінує суб’єкт усвідомлення права, то правосвідомість можна визначити як власні (особисті, колективні) уявлення про природу і сутність чинного права, а також його оцінку з позиції справедливості та свободи (див .: Теорія держави і права. Саратов, 1995. З . 459; Карташов В. Н. Введення в загальну теорію правової системи суспільства. Ярославль, 1995. С. 100).
У численних визначеннях правосвідомості в основному фігурують два компоненти – уявлення про чинному праві і його оцінка. Це дозволяє розглядати правову свідомість як сукупність поглядів і уявлень людей, що виражають своє ставлення до чинного та бажаного права.
Правосвідомість як особливий спосіб освоєння і засвоєння права тісно взаємопов’язано з політичним і моральним свідомістю, іншими формами суспільної свідомості, а також з сутнісними силами людини, станом його волі і почуттів, з рівнем розвитку його інтелекту.
Правові почуття і раціональне ставлення до діючого права – це два способи орієнтації людини в метасистеме «природа – суспільство – людина». Правосвідомість складається як результат юридичного виховання. З дитинства індивід долучається до правових заповідям, правовому регламенту. З дитинства індивіду прищеплюється (або повинна щепитися) почуття самовладання та самоврядування, почуття поваги і довіри до оточуючих. Іншими словами, правові почуття формуються на рівні буденної свідомості як «правовий інстинкт». Почуття не тільки підстава раціонального освоєння права, а й форма реакції на ті чи інші нормативні акти, правозастосовні рішення. Це рівень правової психіки людини, передумова формування правової свідомості.
За своїм змістом правосвідомість являє собою досить складне утворення. Воно включає знання і почуття, мотиви і цілі, ціннісні орієнтири і психологічні установки, уявлення про сущому і належному, про бажане право. Правосвідомість характеризується певною спрямованістю, виступаючи формою відображення норм права, правопорядку, процесуальної юридичної реальності. Як і будь-яка інша форма суспільної свідомості, правосвідомість здатне до самопізнання.
Особливість правосвідомості полягає в тому, що воно не тільки звернено до діючого права, до практики його тлумачення і здійснення, а й орієнтоване на майбутнє через минуле. І це відображення реальності сьогодення, звернення до минулого і орієнтованість на бажане сполучені з рівнем розуміння свободи і справедливості, зі ступенем усвідомлення своїх інтересів і готовності взяти до уваги інтереси (потреби) інших людей.
Становлення правосвідомості починається з чуттєвого і раціонального освоєння суспільного життя, з оцінки соціальної обстановки, змісту права, юридичної практики, з рефлексії правосвідомості. Оцінка правової ситуації передбачає два рівні: взаємини індивіда та чинного права, а також взаємозв’язок і взаємодія людей в умовах конкретної правової обстановки.
Якщо філософію називають душею культури в цілому, то правосвідомість є душею правової культури, способом її освоєння і засвоєння.

Посилання на основну публікацію