Філософське знання про буття – онтологія – є найважливішою її частиною.
Саме онтологія дозволяє усвідомити основні першоджерела світу:
- матеріальне-духовне;
- природне-суспільне;
- особистісне-надособистісне;
- індивідуальне-надіндивідуальне;
- людське-космічне-божественне;
- об’єктивне-суб’єктивне.
Соціальна філософія включає філософське вчення про найбільш загальні принципи будови суспільства і життєвого світу людини, досліджуючи їх прояви як об’єктивних і суб’єктивних, матеріальних і духовних, природних і суспільних, індивідуальних і надіндивідуальних явищ і процесів.
Соціально-філософська онтологія дозволяє розкрити:
- природу явищ (матеріальна, ідеальна; людська, космічна, божественна);
- їх характер (об’єктивний, суб’єктивний, суб’єктно-об’єктний, об’єктно-суб’єктний, суб’єктно-суб’єктний);
- сутність (єдність природи і характеру);
- основні форми буття (соціальний простір і соціальний час, рівні та форми детермінації).
На відміну від соціально-філософської онтології філософсько-правова онтологія вирішує дві функціональні завдання: по-перше, вона звертається до завдань, висунутим соціально-філософською онтологією, але стосовно до свого об’єкта – правової реальності; по-друге, дозволяє осмислити на сутнісному рівні явища, що належать до правового буття:
- Людина як правова істота;
- Зв’язок повсякденному з правовою реальністю;
- Зв’язок системного світу з правовою реальністю;
- Зв’язок життєвого світу з правовою реальністю;
- Зв’язок суспільства з правовою реальністю;
- Відношення законів суспільства і законів держави;
- Право і закон в системі правової реальності;
- Держава і влада в системі правової реальності;
- Правосвідомість, право, правова реальність;
- Правосвідомість в системі суспільної свідомості;
- Правовідносини в системі суспільних відносин;
- Правова культура і цивілізація та ін.
Таким чином, правова онтологія дозволяє юристам досліджувати право в цілому: і в системі життєвого світу людини (виходячи з сутності людини як правової істоти), і в суспільних зв’язках і відносинах як цілісної системи.
Онтологічно осягається сутність права має об’єктивний характер, водночас воля держави, можливий виходить від неї свавілля роблять право суб’єктивним.
Саме тому закон (позитивне право), тобто те, що в соціально-владному (державному) порядку встановлено і вважається примусово-обов’язковим правом, може як відповідати сутності права (тобто бути правовим явищем, правовим законом), так і суперечити цій сутності (тобто бути неправовим явищем, лжеправовим, правопорушним, протиправним законом).
Відомо, що вивчення філософією правової реальності почалося з поділу права на позитивне (позитивне) і природне. Суть природного права полягає в тому, що поряд з правом, створеним людьми і вираженим у законах, існує природне право – сума вимог, вироблених без будь-якої людської участі, самого, натуральним життям суспільства, “природою”, об’єктивними умовами життєдіяльності, природним ходом речей. До таких вимог належать, наприклад, право першості, право старшинства, право народів на визначення своєї долі і т.д.
Позитивне право – це чинний в законах та інших документах фактично відчутний (і тому позитивний) нормативний регулятор, на основі якого визначається юридично дозволене і недозволену поведінку і юридично обов’язкові рішення, що виносяться судами та іншими державними установами.
Позитивне право являє собою інституціональне утворення: воно існує у вигляді зовні об’єктивувати інститутів, формалізованих юридичних норм, виражених у законах та інших загальнообов’язкових нормативних юридичних документах.
У зв’язку з тим, що юристи розробляють позитивне право, удосконалюють його, вони не можуть керуватися у роботі лише порівнянням, співвіднесенням позитивного і природного права.
Їм доводиться звертатися і до інших правових явищ, якими багате суспільство і життєвий світ людини. Тому онтологічні проблеми філософії права мають визначальне теоретико-методологічне значення для наукового праворозуміння і сприяють розвитку юридичних наук.