Межі та можливості пізнання правової реальності

Як говорить народна мудрість, вік живи – вік учись. У ній зафіксована проста, але принципово важлива сторона життєдіяльності людини: він пізнає світ протягом свого життя, від народження до смерті. Але що може пізнати людина? Що йому дано пізнати? Як відбувається пізнання? Ці та інші питання стояли перед людством вже на зорі його існування.
Демокріт під знанням розумів сукупність “стікали” від предметів ейдосів, що викликають відчуття, завдяки яким і відбувається пізнання. Платон стверджував, що пізнання – це пригадування душею того, що вона бачила в світі ідей, Ф. Бекон вважав найбільш достовірним джерелом пізнання досвід, а Дж. Локк – відчуття. Д. Юм піддавав сумніву саму можливість пізнання, а І. Кант допускав можливість пізнання на рівні явища, але сутність вважав непознаваемой. Ф. Енгельс розглядав пізнання як діалектичний процес відображення людиною об’єктивного світу у формі ідеальних образів, В.І. Ленін – як послідовний перехід “від живого споглядання до абстрактного мислення і від нього до практики” (Ленін В. Матеріалізм і емпіріокритицизм / В.І. Ленін. Поли, собр. Соч. Т. 29. С. 152.). Постструктуралісти поділяють пізнання на наукове, ненаукове і позанаукові. а постпозітівістов – на буденно-практичне і наукове.
Таким чином, простежується дві основні лінії осмислення цієї неновою для філософів проблеми. Перша пов’язана із з’ясуванням питання про саму можливість пізнання реальності і знаходить вираз у протиборстві когнитивистов (визнають пізнаваність світу) і агностиків (заперечують або обмежують таку можливість). Друга виходить з переваги чуттєвого (сенсуалісти, ірраціоналісти) або дораціонального способу пізнання правової реальності. Крім того, категорію “пізнання” як філософську категорію вельми складно зрозуміти і пояснити, бо, з одного боку, дуже складний і специфічний сам об’єкт пізнання. З іншого боку – пізнання залежить і від суб’єкта цього процесу, в тому числі не тільки від його інтересів, а й від психіки, фізіології, вищої нервової діяльності та інших ще маловивчених властивостей людини.
Не є винятком пізнання правової реальності. Можливості її пізнання обумовлені загальними соціокультурними умовами, рівнем цивілізованості “системно-правового” миру і розвиненістю самосвідомості людини як правової істоти. Раз правова реальність – це взаємодія в життєвому світі людини повсякденної реальності і системного світу, то межі пізнання правової реальності збігаються з межами пізнання життєвого світу людини.
Пізнання правової реальності в першу чергу пов’язано з життєдіяльністю людини у всіх різноманітних формах. Ці форми утворюють єдину систему життєвого світу. Вони з необхідністю озброюють людину життєвим досвідом, змушуючи орієнтуватися в цих формах (пристосовуватися чи змінювати).
Межі процесу пізнання правової реальності, таким чином, окреслено потребами та інтересами людини. Це позначатися, по-перше, на його активної участі в тих чи інших системах, структурах життєвого світу; по-друге, на його ставленні до засвоєння, пізнання правових норм; по-третє, на оцінках правової реальності. Так, наприклад, людина, яка отримала медичну освіту і оволодів професією лікаря, пізнає структури життєвого світу і суспільства, які дають можливість реалізувати його професійні можливості, перебуваючи в правовому просторі. У разі його виходу за межі цього простору (використання, наприклад, наркотичних засобів не за призначенням), його особистий інтерес до збагачення будь-якими засобами вступає в протиріччя із законним інтересом.
Межі пізнання правової реальності соціальним суб’єктом обумовлюють не тільки об’єктом відображення, але фірми і способи цього відображення, що визначають функції, соціальне призначення пізнаваного правового явища. Так, форми відображення людиною правої реальності – це поняття і уявлення про правові норми, свої обов’язки і права, ціннісно-нормативні оцінки.
Способами відображення є правосвідомість, правозастосовна практика. Форми і способи пізнання правової реальності – найважливіші умови пізнання. Справа в тому, що пізнання правової реальності супроводжується засвоєнням людиною правових норм, їх впливом на його діяльність і спосіб життя. Правосвідомість людини – це засвоєння людиною правових норм як певних ідеалів, норм повинності, необхідних у спілкуванні з іншими людьми, державою; вибір своєї поведінки, що не виходить за рамки діючих юридичних законів. Тому кордон пізнання правової реальності визначається розвиненістю індивідуального і суспільного правосвідомості. Адже роль правосвідомості в процесі виконання правових норм полягає в тому, що воно не тільки забезпечує їх доцільне застосування, але й допомагає зрозуміти в кожному окремому випадку, залежно від конкретних ситуацій проблеми порушення права, правової та соціальної відповідальності особистості; зрозуміти небезпеку тієї чи іншої особи для суспільства, правомірність і неправомірність поведінки громадян.
Іншою найважливішою кордоном пізнання правової реальності є розвиненість інституціалізації суспільства.
Пізнання правової реальності визначається тим, як організовано регулювання соціальної поведінки індивідів, їх великих і малих груп. Будь-яке суспільство – це взаємодія інтересів, установок, різної спрямованості цілей, воль, якими необхідно управляти. І це управління в першу чергу неможливо без системи норм та інститутів, встановлених у суспільстві. Така інституціалізація суспільного життя є дієвою, якщо вона підтримується народом як демократична.
У свою чергу знання інституціалізованої системи цінностей відбувається в результаті розвитку людської культури і є її найважливішою частиною. Шлях від вчинку, судження про нього як конкретний факт в ряду інших вчинків до прийняття, виконанню норми дуже складний. На рівні буденної свідомості це пізнання пов’язано, як правило, з традиціями, повторюваними вчинками та діями, що відображають потреби та інтереси індивіда. Тому людина по-різному ставиться до своїх прав і обов’язків: він, з одного боку, інтегрований в традиційні норми, постійно виконувані всім його оточенням (з дитинства), з іншого боку, переслідує свої інтереси. Засвоює ті, які входять до його власний досвід, пов’язаний з цими інтересами, а інші погано знає, а то не знає взагалі. Тому розвиток правової культури в системі загальної культури суспільства сприяє зрушенню в пізнанні людиною правової реальності, орієнтації в ній. Крім того, такий розвиток у певному сенсі є кордоном цього пізнання. Під правовою культурою ми розуміємо певний рівень правової свідомості (понять, уявлень, сприймань, почуттів, волі), а також належну ступінь знання людьми законів і високий рівень визнання норм права, їх авторитету. Цінність правової культури для пізнання людиною правової реальності заснована на наступних моментах.
1. Вона розширює межі і можливість пізнання від повсякденних рамок життя людей до системного світу.
2. Вона являє собою величезний масив правомірної поведінки.
3. Вона стає підставою свого роду правового категоричного імперативу, бо в ній міститься категорична моральний імператив.
Згідно І.А. Ільїну пізнання правовідносин на рівні буденної свідомості вимагає обгрунтованості права.
В умовах же високої духовної культури суспільства право обґрунтовується в єдності законодавчої та правозастосовчої практики.

...
ПОДІЛИТИСЯ: