Кант як філософ права

І. Кант (1724-1804) – великий гуманіст. Він досліджував не тільки природу і сутність людини, а й умови його реалізації як істоти розумної, діяльнісного, морального, вільного, відповідального, правомочного.
Ми донині спираємося на кантовские глибокі, гуманістичні етичні та філософсько-правові ідеї. Ось деякі з них:
– “Не будь засобом для інших, будь для них також і метою”.
– «Не роби з ким-небудь не по праву”.
– “Тільки цивільний пристрій є правовий стан”.
– “Свобода – основа здатності целеполагающей діяльності людини”: пізнавальної, моральної, правової, естетичної.
Філософії права він присвятив праці “Критика практичного розуму”, “Метафізичні початки вчення про право”, “Суперечка факультетів”, “Метафізика вдач”, “До вічного миру”.
Кант підкреслював, що людина створює “другу природу”, яка являє собою світ людини – культуру і цивілізацію.
Філософсько-правові ідеї І. Кант вибудовує в складну систему галузі правового практичного знання.
Її підставою є моральність (насамперед, морально-категоричний імператив). Одна з його формулювань звернена до правознавців: “Роби так, щоб моральність твоєї волі стала загальним законом для всіх”.
Філософ вважає невід’ємними правами людини його природні права. У роботі “Метафізика моральності” мова йде про природне право як “природженому право”. Людини, по-перше, “не можна питати, для чого він існує, його існування має вищу мету”.
По-друге, єдиним “первісним правом, властивим кожній людині в силу його приналежності людському роду” є “незалежність від принуждающего свавілля іншого”, тобто свобода.
Крім того існує природжена рівність, або “незалежність, яка полягає в тому, що інші не можуть зобов’язати кого-небудь до більшого, ніж те, до чого він з свого боку може їх зобов’язати”. Рівність – це “бути своїм власним паном (sui juris)”.
Природне право забезпечує людину правомочием: він “перед лицем правового акта ні з ким не надходить не по праву” (Кант І. Метафізика вдач // Кант І. Критика практичного розуму. СПб .: Наука, 1995. С. 291.).
По-третє, природний стан – це суспільний стан, але певної розвиненості.
Природного стану протиставляється не суспільне, а громадянський стан. Кант пояснює, що в природному стані суспільство існує саме.
По-четверте, Кант розробив учення про громадянське суспільство. Громадянське суспільство гарантує “моє і твоє допомогою публічних законів” (Там же. С. 295.). Кант підкреслює, що “тільки цивільний пристрій є правовий стан” (Там же. С. 306.). Єдино ж правомірним ладом, за Кантом, є республіка. Вона робить свободу принципом, більше того – умовою будь-якого примусу, яке необхідне при правовому державному ладі. Тільки в умовах республіки “закон самодержавства” і не залежить ні від однієї особи.
Справжня республіка є і не може бути нічим іншим, як “представницької системою народу, щоб від імені народу шляхом об’єднання всіх громадян забезпечити їх права за посередництвом їхніх уповноважених (депутатів)” (Там же. С. 379.).
І. Кант досліджував правові відносини. У першу чергу їх характер, залежить від обов’язків та прав людини. Він розглянув:
1) правове відношення людини до істот, які не мають ні прав, ні обов’язків (це істоти, позбавлені розуму, які не зобов’язують нас і яких ми не можемо зобов’язати). Наприклад, соціальні тварини: собаки, кішки, коні, худоба;
2) правове відношення людини до істот, які мають тільки обов’язки, але не мають ніяких прав (раби, холопи);
3) правове ставлення до людині, яка має права та обов’язки;
4) правове відношення до істоти, що має тільки права і не має ніяких обов’язків. Це Бог (але це істота – не предмет можливого досвіду).
Філософа цікавила проблема боргу (“досконалого боргу” і “недосконалого боргу”; “боргу перед самим собою” і “боргу перед іншими”; “боргу чесноти”, “правового обов’язку”) (Кант І. Метафізика вдач // Кант І. Критика практичного розуму. СПб .: Наука, 1995. С. 293.). Канта забуття “друга природа”, яку людина створює, щоб жити в ній. Життя на “другий природі” пов’язана з правилами (правила своєї, людської суб’єктивної волі). Рух до морального категоричного імперативу здійснюється не інакше, як через розумне, істинно людське формування максим. Воно відбувається через боротьбу боргу і схильностей. Для філософа важливо показати, що борг перед іншими проявляється, насамперед, у публічному праві.
Кант вносить істотний внесок у розробку юридичної науки. Він вводить поняття: “правове володіння”, пов’язуючи його з публічними законами, тобто цивільним станом; “Речове право” (перше придбання – земля), “придбання як заволодіння” (у згоді з зовнішньої свободою кожного); “Приватне право” (не може бути самовільним); “Шлюбне право” (статеве спілкування за законом є шлюб, підкреслює відношення рівності між вступають у шлюб); “Батьківське право” (борг містити потомство і піклуватися про нього); “Право господаря будинку” (господар – слуга; діти – не раби, а вільні люди).
Кант підкреслював, що в основі правових законів повинен лежати розум і принцип розподіляє справедливості (Там же. С. 347.). Цей принцип здійснює держава, насамперед, правове. Згідно поглядам Канта, “держава (civitas) – це об’єднання безлічі людей, підлеглих правовим законам”.
У кожній державі існують три влади, тобто його воля в трьох особах: верховна влада (суверенітет) в особі законодавця, виконавча влада в особі правителя (правлячого згідно закону) і судова влада (що присуджує кожному своє відповідно до закону) в особі судді (Кант І. Метафізика вдач // Кант І. Критика практичного розуму. СПб .: Наука, 1995. С. 354.).
І. Кант розглядає і питання про право повелителя на покарання і помилування, про способи і ступеня покарань, які повинні бути “суспільно справедливими”. Мірилом є “принцип рівності” (ображаєш іншого – значить, ти ображаєш себе; крадеш у нього, значить, крадеш у себе; вбиваєш його – значить, вбиваєш себе) (Там же. С. 371.).
Філософ досконально дослідив проблему правового відносини громадянина до батьківщини і зарубіжним країнам. Він відштовхується від поняття “вітчизна” як спільність і переходить до поняття “підданий” як громадянин держави, що має право на еміграцію. Кант не залишає без уваги і філософсько-правові проблеми міжнародного права: від визначення права держав по відношенню один до одного до проблем права на світ і війну.
“Право під час війни – це якраз те в міжнародному праві, що викликає найбільшу складність” (Там же. С. 383.), – Зазначає Кант. Він проти каральних воєн, поработітельскіх. У війні не дозволено грабувати народ. Право світу – це право нейтралітету, право гарантії, право на взаємне об’єднання не для нападу, а для захисту.
“Право громадянського миру” – це реалізація ідеї спільності народів (корисні відносини).
Вітчизняний дослідник творчості І. Канта Е. Ю. Соловйов зауважив, що відповіді на багато питань, які поставило наш час, два століття тому дав Кант. Наприклад, що таке єдине міжнародний правовий простір; моральний універсалізм та уніфікація моральних норм – одне чи це і те ж; чи існує філософськи-антропологічне обгрунтування прав людини, зрозуміле і обов’язкове для представників будь-яких культур і віросповідань; чи потрібно міжнародне уряд (Див .: Соловйов Е. Ю. Категоричний імператив моральності і права. – М .: Прогрес-Традиція, 2005. С. 5 та ін.).
Таким чином, кантівська філософія права – це не тільки цілісна система філософсько-правових понять, але і гуманістичне розгляд правової реальності.
Особа (die Person) Кант протиставляє “речі”, “рабу”, “засобу”. Він розуміє право як морально-правове ставлення, в якому людина є мета, а не засіб.
Одне з найважливіших понять юридичної та філософсько-правової теорій – правосвідомість – для Канта не зводиться тільки до онтологічної і гносеологічної сутності. Він досліджує його з позицій ідеальної справедливості і критичної здатності коригувати діючі закони.
Право і правові інститути вимагають розвитку в єдності з етичними вимогами, бо вони і не мета, і не кошти. Кант вважав етичні вимоги умовами, необхідними для реалізації людиною високих устремлінь, свого призначення (як члена людського роду), різнобічного індивідуального розвитку, найбільш повного прояву творчих здібностей і т.д.
По Канту, правові норми є засобом, коли виникають умови деструкції суспільного устрою. В інших умовах – вони – саме умова. Так, правова держава – це не тільки засіб обмеження свавілля індивідів, а й найважливіша умова дії влади.

...
ПОДІЛИТИСЯ: