Система філософського знання почала зароджуватися ще в період античності. У IV ст. до н. е. стоїки розробили схему, яка з деякими корективами актуальна і на сьогоднішній день: філософія бере свій початок з логіки, далі йде фізика як вчення про природу, потім – етика як вчення про людину, шляхи досягнення мудрої і осмисленого життя.
У XVII ст. підвищена увага приділяється гносеології – теорії пізнання. У розумінні того століття дана наука була ширше логіки, оскільки розглядала поряд з абстрактно-теоретичним і чуттєвий рівень пізнання (відчуття, сприйняття, уявлення). Відокремлено від фізики виникає онтологія, а сам термін «фізика» набуває зовсім іншого змісту в зв’язку з утворенням спеціально-наукового, досвідченого знання.
У Новий час відбувається суттєва перебудова структури філософського знання. І. Кант в «Критиці здатності судження» виділяє три частини філософії і співвідносить їх з трьома «здібностями душі», а саме з пізнавальною, практичної (бажання, воля) і естетичної здібностями, які притаманні людині з самого народження. Таким чином Кант представляє філософію як вчення про єдність істини, добра і краси, що значно розширює трактування філософії тільки як теорії та методології наукового пізнання.
У свою чергу Гегель визначає свою систему філософії в вигляді «Енциклопедії філософських наук». Він виділяє три області філософії:
– логіку, збігається з діалектикою і теорією пізнання;
– філософію природи;
– філософію духу (філософські науки про державу і право, всесвітньої історії, мистецтві, релігії і безпосередньо філософії).