✅Історичні форми спільності людей

Історичними формами спільності людей прийнято вважати:

  • рід;
  • плем’я;
  • народність;
  • націю.

Це – історично висхідні форми об’єднання людей.

Рід – це колектив кровних родичів, що здійснює спільне виробництво, споживання, самозахист і виховання підростаючого покоління.

Родова організація життя характерна для первісних суспільств і обумовлена ​​примітивністю знарядь праці і що випливають звідси низьким рівням споживання.

Плем’я – це сукупність родів.

Родоплемінному строю властива неполітична організація суспільного життя. Це пов’язано з тим, що в суспільстві, де панує колективна власність на засоби виробництва і зрівняльний розподіл, ще не диференціювалися інтереси людей. Влада тут ще не відокремлена від загальної маси озброєних людей, тобто держави ще немає.

Відносини між людьми всередині пологів і племені, а також з іншими племенами здійснюється на основі звичаїв. Норми звичаїв, що регламентують відносини між людьми всередині племені, відрізнялися від норм, за допомогою яких будувалися відносини з іншими племенами.

Племена не мали закріпленій території і тому періодично мігрували.

Народність формується як союз племен, але на основі розкладання родоплемінної організації суспільного життя.

Центр господарського життя переміщається в сім’ю, виділилася з роду, а влада стає політичною, бо виникає держава, покликане гармонізувати інтереси різних груп населення та окремих людей, відстоювати територіальну цілісність і охороняти кордони проживання народу.

Народність утворюється завдяки спільності мови і території. Рід, плем’я, народність – це біосоціокультурні спільноти людей, для яких родовим поняттям є етнос.

Фундаментальні дослідження етногенезу здійснив видатний вітчизняний вчений і мислитель Л.М. Гумільов, який вважав, що “етноси – явище, яке лежить на кордоні біосфери і соціосфери і має вельми спеціальне призначення в будові біосфери Землі”.

На основі народності чи народностей утворюється нація. Нація – це соціокультурна спільність людей. За визначенням М. Вебера, нація – це людська спільнота, об’єднана спільністю мови, релігії, звичаїв або долі і прагне до створення власної держави.

У формуванні та існуванні нації вирішальне значення має міф нації чи національна ідея. Вл. Соловйов надавав національній ідеї метафізичне значення: “… ідея нації є не те, що вона сама думає про себе в часі, але те, що Бог думає про неї у вічності”.

Розуміння сенсу існування нації не тотожне виявленню її політичних, економічних та інших інтересів, тому що останні лежать у площині емпірії і не можуть постати у свідомості людей в ідентичній формі через те, що різні верстви народу по-різному уявляють ці інтереси. Вл. Соловйов стверджував, що сенс існування націй лежить не в них самих, але в людстві: “Істинне єдність народів їсти не однорідність, а всенародність, тобто взаємодія і солідарність усіх їх для самостійної і повної життя кожного”.

Що стосується конкретного змісту українського національного ідеалу, то Вл. Соловйов говорить наступне: “Звичайно народ, бажаючи похвалити свою національність, в самій цій похвалі висловлює свій національний ідеал, те, що для нього краще всього, чого він найбільше бажає.

Так, француз говорить про прекрасну Франції та про французьку славу …, англієць з любов’ю говорить: стара Англія …, німець піднімається вище і, надаючи етичний характер свого національного ідеалу, з гордістю каже: німецька вірність.

Що ж у подібних випадках каже український народ, ніж він хвалить Україну? Називає він її прекрасної або старої, чи говорить про славу або про чесність і вірність?

Ви знаєте, що нічого такого він не говорить, і, бажаючи висловити свої найкращі почуття до батьківщини, говорить тільки про “Святої Русі”. Ось ідеал: чи не консервативний і не ліберальний, не політичний, чи не естетичний, навіть не формально-етичний, а ідеал морально-релігійний”.

Якщо ж перевести ці міркування на практичний рівень, то сенс їх полягає в тому, що культивувати ідеал “святої Русі” – це означає виховувати у українця почуття священного благоговіння перед рідною землею, її минулим, сьогоденням і майбутнім; формувати в ньому почуття любові до Бога і ближнього … Як казав відомий вітчизняний драматург А. Гельман: “Любити батьківщину – НЕ берізки цілувати, а допомагати гідним людям”.

Національна ідея тим міцніше і життєві, чим більш відповідає менталітету свого народу.

Поняття менталітету, яке увійшло в останні роки в широкий науковий і культурний обіг, дуже часто вживають некоректно, змішуючи його з поняттям “національна психологія”, “національний характер”, “душа народу”.

Під менталітетом ми розуміємо певний спосіб сприйняття, оцінки, осмислення і переживання дійсності, типовий для конкретної історичної спільності або соціальної групи. Поняття менталітету фіксує формальну сторону психіки та поведінки людей, спосіб організації розумового і ціннісного змісту свідомості.

Так, наприклад, британці та американці сприймають і осмислюють світ, як правило, крізь призму принципу корисності, а німці у всьому прагнуть побачити і встановити порядок. Що стосується українського менталітету, то він ґрунтується на вірі, ті. на прагненні до абсолютної цінності.

Українець вірить в те, що дає (або здається, що дає) його життя сенс і спасіння, тобто звільнення від усякого зла. Л.П. Карсавін писав:

“Українець не може існувати без абсолютного ідеалу, хоча часто зі зворушливою наївністю визнає за такої щось зовсім неподібне … Доведіть йому відсутність абсолютного (тільки пам’ятайте, що саме заперечення абсолютного він вміє зробити абсолютним, догми віри) або нездійсненність, навіть тільки віддаленість його ідеалу, і він відразу втратить всяку охоту жити і діяти. Заради ідеалу він готовий відмовитися від усього, пожертвувати всім; засумнівавшись в ідеалі або його близької здійсненності, являє зразок нечуваного скотоподобія або міфічного байдужості до всього “.

Отже, головне тут – це змістовне наповнення віри, тобто що вірить українець. Саме це питання є основним українським питанням, а не горезвісні “що робити?” Або “хто винен?”. Останні питання виникають якраз тоді, коли опинився неправильно рішенням перше питання.

Релігійність нашого менталітету – благо, якщо вона дійсно спрямована на абсолютні і вічні цінності, і зло, якщо в панацею перетворюються відносні, земні цінності.

Так, наприклад, комунізм і лібералізм виявилися для України предметами помилкової віри, згубними для її громадян, держави, культури і духовності. Комунізм створив помилкове єдність людей, а лібералізм став втіленням уявної свободи особистості.

У України часто відбувається підміна абсолютного відносним, духовності (предметом якої є абсолютні цінності) ідейністю (за якою стоять відносні, земні цінності), в результаті чого замість очікуваного порятунку, що розуміється в широкому сенсі цього слова, виходить тотальне руйнування життя у всіх її проявах.

Ідея (будь то комуністична або яка-небудь інша), набуваючи статусу абсолютної цінності, може бути в певних межах творчої в плані громадського та особистого життєустрою. Однак руйнівна сила абсолютизований ідей, в кінцевому рахунку, бере гору, і немає межі її згубною стихії.

Наприклад, в соціалістичній ідеї і реальній практиці соціалізму було багато позитивного, але, питається, навіщо потрібно було руйнувати храми, палити багаті маєтки, гнати з країни філософів? Саме тому, що ідея соціалізму (комунізму) стала об’єктом релігійного поклоніння. Але на помилковій вірі не можна побудувати благополучну, стабільне життя.

Немає також сумніву в тому, що ринкова економіка є більш динамічною та ефективною, ніж, так звана, планова економіка. Але не можна сподіватися на магічну силу ринку, який, як вважали Е.Т. Гайдар і його сподвижники, сам по собі без усякого державного впливу наведе порядок в Україні, яка стане в один ряд з процвітаючими країнами.

Проте насправді абсолютизація ринку призвела до деградації української економіки, розвалу та знищення цілих галузей промисловості і окремих підприємств, до різкого зниження рівня життя більшості людей.

Важливою умовою існування і розвитку нації є держава, яка служить хранителем і захисником національної ідеї, захисником її інтересів і підтримує порядок у суспільстві.

Посилання на основну публікацію