Цивілізаційний характер правової культури

Як вже зазначалося, згідно Ю. Хабермас, в процесі тривалого історичного розвитку соціальне життя людини знайшла дві основні сфери – повсякденну реальність і системний світ.
Повсякденна реальність – це світ безпосередніх комунікацій, життєвий світ в сім’ї, на роботі, в колі друзів, громадських місцях. Саме в цьому світі народжується культура.
Системний світ – сукупність безособових відносин людей в економічній, політичній, правовій, релігійній сферах, це світ соціальних інститутів і норм. Він виступає для окремої людини світом інструментальної раціональності, що породжує і розвиває цивілізацію.
Цивілізація – це ступінь суспільного розвитку, яка характеризується формуванням системного світу людини, особливими способами освоєння цінностей культури. Слід зазначити, що деякі філософи розглядали цивілізацію і культуру як антиподи. Так, наприклад, Освальд Шпенглер (1880-1936) вважав, що цивілізація являє собою таку стадію розвитку людства, коли “справжня”, елітна культура занепадає, поступаючись місцем масовою. Наш співвітчизник Н. А. Бердяєв також дотримувався думки про те, що “цивілізація губить культуру”. Правда, цивілізацію він розглядав як технізацію суспільства, раціоналізацію відносин, несумісних з духовністю.
Однак такі оцінки цивілізації спростовуються суспільно-історичною практикою. Цивілізація виникає з руйнуванням варварства первіснообщинного ладу і проходить кілька етапів. Ці етапи обумовлені інституціональним розвитком суспільства, освітою і становленням таких соціальних інститутів, як держава, право, релігія, наука, власність.
Існує безліч підходів до типології цивілізацій: від трьох у Н.А. Бердяєва до декількох десятків у А. Тойнбі. Залежно від критеріїв типології зустрічаються і різні найменування цивілізацій, скажімо: стародавня – антична – середньовічна і т.д., доіндустріальна -індустріальная – постіндустріальна, східна – західна – євразійська. Але перш за все, цивілізації розрізняються тим, якими способами, методами, засобами люди виробляють і освоюють цінності культури. Очевидно, що у виробництві та освоєнні цінностей культури велику роль відіграє технічна, економічна, моральна, правова, естетична розвиненість особистості. Політико-правову і моральну розвиненість особистості називають цивільною, або цівілітарной (від лат. Civis – громадянин). Її зміст визначається взаємодією системного світу зі світом повсякденної реальності, а виражається це вміст у менталітеті і ступеня свободи людини в системі суспільних відносин.
Таким чином, цивілізація – це ієрархічно організований і впорядкований за допомогою норм і встановлень світ необхідності і доцільності, де панують доцільність і культура. Отже, цивілізація і правова культура нерозривно взаємопов’язані, що проявляється, насамперед, у процесі інституціалізації.
Як наголошується в сучасній літературі (Див .: Йонин Л.Г. Соціологія культури.М., 1996; Міфологія культури. Структура і динаміка. М., 1994; Парсонс Т. Загальний огляд // Американська соціологія: перспективи, проблеми, методи. М., 1972; Проблема людини в західній філософії. М., 1989.), процес інституціалізації соціуму, тобто розвитку суспільних інститутів, – це формування цивілізації.
Громадський інститут – це сума спеціальних типізації, “опрівиченних” дій, що відносяться до певної сфери людської діяльності. Він характеризується, на думку П. Бергера і Т. Лукмана, історичністю, об’єктивністю і здатністю впливати (надавати зовнішній тиск) на поведінку соціальних суб’єктів. Будучи продуктом людської діяльності, сконструйований і створений людиною, суспільний інститут за призначенням та функціонуванню виступає стосовно соціальному суб’єкту (в тому числі і до людини, який його створив) як зовнішня, об’єктивна реальність.
Інституціалізація – ознака цивілізації, бо наявність інститутів свідчить про особливі способи упорядкування та координації життєдіяльності суспільства і його членів за допомогою відповідних установ, організацій, норм і правил.
Ступінь розвиненості інституціалізації визначається багатьма факторами, в тому числі і культурою. Але й культура зазнає змін під впливом суспільних інститутів, які залежно від рівня їх розвитку в різний історичний час і в різних народів неоднаково освоюють її цінності. Певний рівень цівілітарності права формується залежно від розвиненості інституту права, його здатності освоїти такі загальнолюдські правові цінності, як свобода, рівність, загальне благо, справедливість.
Правова культура вбирає духовний потенціал людини, її орієнтацію на право як найважливіший засіб гуманізації системи суспільних відносин. Органічно пов’язана з цивілізацією, правова культура виражає цівілітарний характер права. Це підтверджується тим, що право за призначенням звернено до людини не як до біопсихічних суті, але, насамперед, як до соціального суті, члену певної спільноти, громадянину держави. Людина, стаючи громадянином, набуває нового, політико-правове, цивілізоване якість. Аристотель визначив “громадянина” як особа, що є одночасно і позивачем, і відповідачем. У цьому визначенні закладено глибокий сенс, не втратив свого значення і сьогодні. Дійсно, цивілізоване суспільство, завдяки розвиненості таких інститутів, як право і держава, наділяє людину правами та обов’язками. Проходження людини існуючому праву є вираз, з одного боку, його правосвідомості та правової культури, а з іншого, – сили діючого права даної цивілізації.
Право відображає характер цивілізації. Так, специфіку давньоримської рабовласницької цивілізації римське право висловило в розподілі права на публічне та приватне. Публічне включало державне, адміністративне, кримінальне, фінансове, міжнародне право, загальні початку судового процесу та регулювало релігійні питання. Фактично воно відображало стан Римської держави. В такому поділі сфер впливу публічного права на соціальні відносини проглядається його цівілітарний характер, що сприяв формуванню правової культури.
Цівілітарний характер римського права виявляється і при аналізі приватного права, що поєднував інститути і принципи, які пізніше стали ставитися до громадянського і процесуального права, частково до сфери кримінального права та процесу. Загалом, приватне право захищало інтереси римлян, охороняло особу громадянина від посягань інших осіб.
Таким чином, розвиток цивілізації і правової культури супроводжується розвитком інститутів права (інститут громадянства, інститут насильства, інститут сім’ї, інститут охорони власності і т.д.), а інститути права, в свою чергу, несуть на собі відбиток даної цивілізації і даного рівня правової культури.
Сьогодні багато говориться про специфіку російської цивілізації і про відсутність у ній політичної і правової культури. Російські мислителі Б.Н. Чичерін, П.І. Новгородцев, Б.А. Кістяківський, С.Н. Булгаков ще в XIX – початку XX ст. досліджували взаємозв’язок російської правової системи з візантійською культурою, православ’ям, римським правом, з правовою культурою північної Європи. Визнаючи очевидний вплив цих факторів на розвиток правової системи в Росії, вони одночасно підкреслювали її раціонально незрозумілу ментальну специфіку. Зокрема, пріоритет спільних інтересів, спільної справи на шкоду правам та інтересам індивіда; слабкість особистісного правового початку і правової культури; широке поширення в суспільстві неправових регуляторів, (моральних, релігійних, громадських, корпоративних та ін.), що випливають з духу соборності; негативне ставлення до фундаментальних підвалин правового суспільства; культ аскетизму, слухняності, смиренності і соціалізму (Див .: Булгаков С.Н. Православ’я. Нариси вчення православної церкві.М., 1991. С. 361–361, 366-367.); слабкий розвиток структур громадянського суспільства.
В умовах радянської дійсності ментальна специфіка російської правової системи своєрідно перепліталася з її політизацією і идеологизацией, з підпорядкуванням інтересів особистості інтересам держави. У цій ситуації публічно-правове регулювання стало всеохоплюючим і довлеющим, тотальним.
Положення громадянина при тотальному пануванні держави та комуністичної партії не могло не позначитися на стані права. Незважаючи на деякі імпульси позитивного розвитку, його роль (як і юридичних законів) практично зводилася нанівець партійними директивами, секретними інструкціями партійних органів. Цівілітарность права лише декларувалася, постійне протиріччя між сущим і належним формувало спотворене правосвідомість. У цей період правової культури практично не було і бути не могло.
В кінці 80-х – початку 90-х рр. почалася перебудова радянської правової системи, яка супроводжувалася “війною законів”, протистоянням законодавчої та виконавчої влади, “парадом суверенітетів” національно-територіальних утворень, вибухом злочинності, порушенням прав верств і груп населення та ін. Зароджується правова система Російської Федерації покликана зняти найгостріші суперечності громадськими сферами і структурами. Звернення до російської історії ще раз переконливо демонструє неминущу роль цивілізації – інститутів держави та громадянського суспільства – в процесі розвитку правової культури. Адже для неї життєво важлива наявність гарантій прав людини і громадянина, які дає цивілізація. Цівілітарная правова культура формується, коли вона виражає і реалізує фактичне правовий стан особи та інших соціальних суб’єктів.
У цьому плані особливої ??актуальності для дослідження російської філософсько-правової думки набуває проблема прогресу правової культури. Її вивчення дозволяє виявити закономірності і тенденції розвитку правової реальності, прогнозувати наслідки і результати прийнятих політико-правових рішень.
Про прогрес правової культури заговорили в XVIII в. Французькі просвітителі виводили його (як і прогрес суспільства в цілому) з людського розуму. Вони вважали, що освічений монарх, що видає справедливі закони, з одного боку, і освічений народ, виконуючий ці закони, – з іншого, створять “царство розуму”.
Найважливішим фактор і критерій розвитку правової культури – ступінь гарантованої державою свободи, насамперед, свободи особистості. Свобода – це сутність прогресу, а культура виражає ступінь свободи, її якісний стан в кожний історичний момент, на кожній стадії розвитку суспільства. Цю взаємозв’язок підкреслив Г. Гегель, зазначивши, що і свобода, і культура мають характером загальності та є абсолютними цінностями (Див .: Гегель Г. Філософія права. М., 1990. С. 83.). Прогрес правової культури Гегель пов’язував зі зміною правосвідомості та законодавства, причому законодавство має враховувати не тільки сьогодення, а й минуле, і майбутнє. Дійсно, незважаючи на те що прогрес правової культури звернений у майбутнє, все ж це майбутнє виростає з минулого і сьогодення, які не можна ігнорувати. Будь оцінка, будь-яке відношення до готівкового рівню правової культури здійснюється через порівняння з минулим. Без такого порівняння неможливо виявити спрямованість і основні орієнтири розвитку права.
У філософській літературі питання про критерії суспільного прогресу є дискусійним. Довгий час у вітчизняному суспільствознавстві критерієм суспільного прогресу вважали рівень розвитку продуктивних сил і виробничих відносин. Однак цей критерій не є загальним, з нього виключений чоловік. Він не дозволяє розкрити динаміку пов’язаних з духовністю багатьох суспільних феноменів, у тому числі правової культури. На це вказували багато противники економічного матеріалізму К. Маркса. Зокрема, А. Швейцер писав: “Культура – сукупність прогресу людини і людства в усіх галузях і напрямах за умови, що цей прогрес служить духовному вдосконаленню індивідів як прогресу прогресів” (Швейцер А. Культура і етика. М., 1991. С. 103.).
А.П. Бутенко як загальсоціологічного критерію суспільного прогресу називає “олюднення людини” (Бутенко А.П. Суспільний прогрес і його критерії. М., 1980. С. 63.). Нам видається, що цей критерій найбільш прийнятний. Дійсно, “олюднення людини” – це, крім усього іншого, реалізація прав і свобод у суспільстві, забезпечення їх законодавчими, виконавчими, правоохоронними діями, це орієнтація держави та її інститутів на панівне становище людини в суспільстві, на першочерговий захист його інтересів. Крім того, “олюднення людини” удосконалює духовну сторону правової системи, сприяючи подальшому вдосконаленню суспільного життя.

...
ПОДІЛИТИСЯ: