Становлення античної етики

Антична філософія є «школою філософського мислення для всіх наступних часів» (В. Ф. Асмус), оскільки в се різноманітних формах «вже є в зародку, в процесі виникнення, майже всі пізніші типи світоглядів» (Маркс К.). Те ж саме можна з повною підставою віднести до етики, так як саме в античній культурі були поставлені найважливіші етичні проблеми, намічені різні варіанти їх вирішення, окреслені головні традиції майбутніх інтерпретацій питань етичного комплексу.

На тлі давньосхідних моралей особливо очевидна специфіка етичних роздумів античних мудреців, головними орієнтирами яких можна вважати гуманізм, раціоналізм, переважно натуралістичну установку, гармонійне сприйняття світу (єдність істини, добра і краси). Інший, порівняно зі Сходом, соціокультурний фон; відсутність примусовості єдиної традиції, зазвичай нівелює індивідуальне творче начало; інша субординація елементів предфилософского комплексу (примат природознавства), все це зумовило яскраво виражений особистісний характер давньогрецької філософії, переважання в ньому понятійно-аналітичного стилю мислення, інтенсивний розвиток якого призвело не тільки до систематизації моральних уявлень і появи розвинених теорій моралі, але і до вичлененню етики в якості особливої, самостійної сфери знання. Контури цієї сфери окреслені змістовим простором питання про «правильного життя», а її центром є людина — «міра всіх речей».

Умовна періодизація античної етики може виглядати наступним чином: перед – етика (до V ст. до н. е..), в якій вироблені узагальнення, необхідні для становлення етичного свідомості; період «сумніви» в істинності головних орієнтирів попередніх уявлень; період «гармонії», де головною є інтенція гармонійного поєднання загального й індивідуального в моральному бутті (Сократ, Платон, Аристотель); період «дисгармонії», орієнтований на пріоритет індивідуального (Епікур, стоїцизм).

Основний напрямок розвитку античної етики пов’язаний з переходом від проголошення загального влади над людиною («сім мудреців»: Фалес, Солон, Периандр, Виант, Піттак та ін) до ідеї єдності індивіда і держави, що передбачає обґрунтування самоцінності людини (софісти, Сократ, Платон, Аристотель), і, нарешті, до протиставлення людини світу соціального буття, вироблення рецептів для догляду у свій власний, внутрішній світ (эпикуреизм, стоїцизм).

Loading..

ПОДІЛИТИСЯ: