З історії екологічної науки

Як і всяка наукова дисципліна, екологія знавала різні часи.

Свою назву ця дисципліна отримала від Е. Геккеля і довгий час була одним з розділів біології, причому розділом далеко не найпопулярнішим (дійсно, кінець XIX – початок XX століття -це період лютих суперечок прихильників і супротивників дарвінізму, час виникнення і швидкого розвитку генетики, період перших серйозних успіхів біохімії; екологія здавалася спокійним і не дуже перспективним напрямком). Крім того, репутація Е. Геккеля що не дуже серйозного вченого викликала у колег насторожене ставлення до всіх, навіть розумним, ідеям, від нього линули.

Терміном «екологія» Е. Геккель позначив напрям досліджень, вже намітилося в працях ряду вчених. Російський натураліст К.Рулье ще в 1851 р підкреслював, що вивчати організми слід в постійному взаємному розвитку, організації та способі життя серед певних умов; в 1855 р учень Рулье Н.А.Северцов опублікував першу у світовій літературі екологічну роботу *. Ідеї ??Рулье і Северцова помітно випередили свій час, і термін екологія лише епізодично з’являвся в наукових публікаціях. Тільки в 1913 р в США була опублікована перша екологічна зведення «Керівництво до вивчення екології тварин» Ч.Едамса. Автор ясно проводив думку, що відношення організмів і середовища – фундаментальна біологічна проблема. До 1930 рр. у розвитку екології намітився якісний зсув. У працях В.Шелфорда (1913-1915) був сформульований та обґрунтований «принцип толерантності», кількісно виражав вплив факторів зовнішнього середовища на організми, а з 1926 р почалися роботи В.Воль-терра по впровадженню в екологію математичних методів і моделей. Працями британського вченого А.Тенслі в 20-х-30-х роках створена єдина теоретична концепція, що стала фундаментом різних екологічних дисциплін, – концепція екосистем. Схожим шляхом розвивалася екологія і в СРСР, де в працях В.Н.Сукачева (19401944) було сформульовано «вчення про біогеоценозах». Фундаментальне значення не тільки для екології, а й для природознавства в цілому мало відкриття В.И.Вернадским (1926-1943) геохимической ролі живої речовини і найважливіших принципів стійкості біосфери. В даний час екологія розвивається в руслі ідей зазначених вчених, все ширше спираючись на дані фізики і хімії, залучаючи підходи системного аналізу та математичні методи.

Не завжди можна погодитися з думкою, що особистість вченого впливає лише на хід дослідження, але не на формулювання кінцевого наукового результату. На сучасний вигляд екології, безсумнівно, вплинули яскраві особистості вчених Е. Геккеля, А.Тенслі, В.Вернадського, В.Сукачева та ін., Що формували цю науку.

Ернст Геккель (1834-1919) народився в буржуазній сім’ї в Потсдамі. Поступаючись вимогам батька, Геккель закінчив медичний (а не природничо, як він того хотів) факультет. Але практична медицина була огидна Геккелю – для прийому хворих він встановив час з п’яти до шести ранку, причому за півроку медичної практики до Геккелю прийшли всього три пацієнта, які ризикнули лікуватися у такого екстравагантного лікаря. Махнувши рукою на лікарські заняття сина, батько дозволив йому кинути практику і погодився фінансувати річну поїздку до Італії для вивчення морських тварин. Наполеглива робота там, а потім мала успіх монографія за результатами досліджень зробили ім’я Геккеля відомим і принесли кафедру зоології в знаменитому Ієнський університеті (Ієна -століца Веймарського герцогства, де прем’єр-міністром протягом багатьох років був І. Гете, немало зробив для культурного та наукового прогресу). Геккель, людина неймовірної працездатності і захопленості наукою, написав чимало книг, які читали не тільки фахівці, але й дуже багато освічених людей того часу. Головними працями Геккеля вважають «Загальну морфологію» і «Загальну історію світобудови». Величезною популярністю ці роботи Геккеля користувалися в колах нігілістів і анархістів, у тому числі в Росії, оскільки він все явища живої і неживої природи пояснював матеріалістично, дією простих механічних причин. З неймовірною легкістю Геккель вирішував найскладніші питання сучасної йому науки. Кредо Геккеля – вульгарний, механістичний матеріалізм – відштовхувало від нього серйозних дослідників. Але повністю з кола поважних вчених його виштовхнуло нехтування науковими методами дослідження. Якщо з’ясовувалося, що експериментальні факти не узгоджуються з теорією, то Геккель в кращому випадку ці факти «не помічав», а іноді не зупинявся і перед прямою фальсифікацією результатів.

Володимир Іванович Вернадський (1863-1945) в 1885 р закінчив фізико-математичний факультет Петербурзького університету, з 1890 р працював у Московському університеті: спочатку приват-доцентом, а з 1898 р – професором. У 1911 р разом з групою інших прогресивно налаштованих професорів на знак протесту проти реакційної політики царського уряду залишив викладання в університеті. В.І.Вернадський зробив великий внесок у становлення геохімії, ввів уявлення про геологічну роль кругових процесів за участю живої речовини. Він брав участь у політичній боротьбі свого часу, будучи активним діячем земського руху і одним із засновників кадетської партії. У 1912 р обраний академіком Петербурзької Академії Наук (пізніше – Академія наук СРСР). У роки першої світової війни був головою Комісії з вивчення продуктивних сил Росії. Після Великої Жовтневої революції виїхав до Києва, де в 1919 р став президентом-засновником Академії наук України. Починаючи з 20-х років В.І.Вернадський співпрацює з Радянським урядом: з 1922 по 1939 р очолює Державний радієвий інститут, а з 1927 р до кінця своїх днів керує Біогеохімічної лабораторією, пізніше перетвореної в Інститут геохімії та аналітичної хімії АН СРСР (ГЕОХІ). У 30-і роки В.І.Вернадський мужньо захищав репресованих діячів науки, у листах на ім’я Голови Раднаркому В.М.Молотова висловлював критичне ставлення до порушень законності. Незважаючи на те, що і за життя В.И.Вернадський користувався величезним авторитетом, справжня велич цієї людини як останнього вченого-енциклопедиста і мислителя відкрилося широким колам громадськості лише починаючи з 60-х років, коли його вчення про біосферу та ідеї про необхідність перетворення її в ноосферу набули особливої ??актуальності. В даний час ім’ям В.І.Вернадського названі великі наукові інститути – ГЕОХІ Російської Академії наук у Москві та Інститут загальної та неорганічної хімії Національної академії наук України в Києві.

Володимир Миколайович Сукачов (1880-1967) народився на Хар-ковщіне, закінчив в 1902 р Лісовий інститут в Петербурзі і все своє життя присвятив вивченню лісів. Свої перші наукові роботи

– Про рослинність Харківської та Курської губерній – він опублікував ще в студентські роки. У дореволюційні роки В.Н.Сукачев

– Організатор і учасник експедицій для вивчення лісів Заволжжя, Оренбурзької, Самарської, Новгородської і Псковської губерній, Брянських лісів, рослинності Уралу, Карської тундри, Забайкалля і Якутії. Не змогли перервати наукові дослідження Сукачова ні революція, ні громадянська війна. Щороку споряджав він нову експедицію – і так протягом усієї своєї майже дев’яносторічною життя. У 1920 р В.Н.Сукачев обраний членом-кореспондентом, а в 1943 р – дійсним членом АН СРСР. Працями В.Н.Сукачева і його школи сформована нова наукова дисципліна – фітоценологія, пізніше перетворилася в найважливіший розділ екології – біо-геоценологію. У 1944 р В.Н.Сукачев заснував Інститут лісу, нині Інститут лісу і деревини СО РАН ім. В.Н.Сукачева (Красноярськ).

Посилання на основну публікацію