Факти про Шевченка

200 років тому народився Тарас Шевченко, якого багатолітературознавці вважають засновником літературної української мови. «Сонце української поезії» на відміну від сонця російської поезії був вихідцем із самих «низів», сином кріпака.

Тарас Шевченко – російський українець

Взагалі-то з 47 років життя Тарас Шевченко провів на Україні лише 15. У дорослому житті поет бував у милої його серцю Малоросії наїздами, за запрошеннями місцевих поміщиків. Тарас Григорович говорив по-російськи без акценту і, звичайно, навряд чи б розділив завзяття сучасних ревнителів чистоти мови, які прагнуть позбутися «імперської мову» на Україні.

Якщо судити за обсягом написаного Шевченка, то він, швидше, російський письменник, ніж український, як не прикро. Багаж його поетичного україномовного спадщини хоч і вагою, але невеликий. А ось в прозі, Тарас Григорович за недовге життя «видав на гора» близько 20 повістей, написаних виключно на великоруською мовою. Якщо додати до цього епістолярну спадщину, то і зовсім три чверті творчої спадщини українського генія – чистої води російська література.

До речі, без діяльної участі представників російської культури Тарасу Шевченку, в кращому випадку, була уготована доля «кріпосного домашнього живописця».

Талант ціною в 2500 рублів

Шевченко відомий насамперед як поет. Однак природа щедро обдарувала його різними здібностями. В 12 років він, рано залишившись сиротою, потрапив в артіль «богомазів» (художників-іконописців), які навчили його елементарним прийомам живопису. Підліток виявився здібним учнем, тому в 1831 році поміщик Павло Енгельгардт відправляє свого кріпака Тараса Шевченка в Санкт-Петербург, де він сподівався «підтягнути» її до рівня професійного живописця.

Саме в Санкт-Петербурзі Шевченко потрапляє в середу культурної еліти того часу. Василь Жуковський, Карл Брюллов, Олексій Венеціанов – ці люди не тільки оцінили таланти молодого малороса-українця, але і зробили все для того, щоб викупити його з кріпосного рабства. У підсумку за Шевченка поміщика Енгельгардта було заплачено 2500 рублів – величезна на ті часи сума, за яку можна було придбати невеликий маєток.

Музей однієї книги

Найбільшим внеском у світову культуру стали, звичайно, вірші Тараса Шевченка. Витоки кращих його віршів в українському фольклорі. Причому він так гармонійно використовує образи народної творчості, що часом важко зрозуміти, де використовуються цитати з фольклору, а де починається суто авторський текст.

Є думка, що російські критики не дуже заохочували захоплення Шевченка «мужицьким малоросійським діалектом». І взагалі не вітали народження української літератури. Однак відгуки знаменитого критика Віссаріона Бєлінського про перші збірки поета «Кобзар» і «Ластовка» були дуже доброзичливими.

Кобзар» став найвідомішою книгою Шевченка. Тільки при його житті Кобзар перевидавалася 4 рази. А в радянський час загальний тираж «Кобзаря» перевалив за 8 мільйонів. Вірші з цієї збірки перекладені більш ніж на 100 мов світу. У місті Черкаси в 1989 році відкрився єдиний в світі музей, присвячений одній книзі. І цією книгою став «Кобзар».

“Хохляцький” радикал

Що насправді викликало роздратування Бєлінського, так це непомірна і невиправдана зухвалість Шевченка по відношенню до сильних світу цього. Зокрема відомо його гнівного листа з приводу поеми «Сон». «…Цей хохляцький радикал написав два пасквіля — одін на г<осударя> і<мператора>, інший — г<осударын>ю и<мператриц>. Читаючи пасквіль на себе, г<осударь> реготав, і, ймовірно, справа тим і скінчилося б, і дурень не постраждав би, за те тільки, що він дурний. Але коли г<осударь> прочитав пасквіль на и<мператри>цу, то прийшов у великий гнів, і ось його власні слова: «Покладемо, він мав причини бути мною незадоволеним та ненавидіти мене, але її-то за що?» …Шевченку послали на Кавказ солдатом. Мені не шкода його, якби я був його суддею, я зробив би не менше. Я маю особисту ворожнечу до такого роду лібералів. Це вороги всякого успіху. Своїми зухвалими дурницями вони дратують уряд, роблять його підозрілим, готовим бачити бунт там, де немає нічого…»

Звичайно, в радянський час практично будь-який пасквіль на царюючих колись осіб був хороший. Однак, рядки присвячені цариці Олександрі Федорівни і справді звучать просто образливо:

…обіч його
Цариця-небога,
Мов опеньок засушений,
Тонка, довгонога,
Та ще, на лихо, сердешне
Хита головою.
Так оце-то та богиня!
Лишенько з тобою.
А я, дурний, не бачивши
Тебе, цяце, й разу,
Та й повірив тупорилим
Твоїм віршемазам.
Ото дурний! а ще й битий,
На квиток повірив
Москалеві; от і читай,
І йми ти їм віри!

Панслов`янство

Тарас Шевченко при всьому тому не був русофобом. Скоріше, його можна записати в розряд панславістів. Правда, він мріяв, що в майбутньому, Україна, як і інші слов’янські держави, повинні отримати певний автономний статус у «слов’янської федерації». І допускав, що саме Київ, а не Москва стане столицею цієї багатонаціональної держави. Подібні ідеї він висловлював, будучи членом Кирило-Мефодіївського товариства. У післямові до поеми «Гайдамаки» він писав: «Нехай житом-пшеницю, як золотом покрита, не розмежованою останеться навіки од моря і до моря слов’янська земля».

Плідне заслання

Гнів Миколи I на образливі випади Шевченка вилився в те, що його не тільки відправили у заслання рядовим солдатом в «оренбурзьку глухомань», але і заборонили йому писати і малювати. Це, звичайно, було жорстоке покарання для талановитого поета. Втім, в Росії того часу найжорстокіші покарання найчастіше викупалися добросердям їх виконавців.

Офіцери, під керівництвом яких служив рядовий Шевченко, зробили його життя цілком стерпним. Він спав і харчувався окремо від інших солдатів, нерідко відвідував «звані обіди» та інші «аристократичні посиденьки». Про те, як дотримувався їм заборона на творчість можна судити з того, що більшість своїх повістей Тарас Григорович написав якраз під час заслання.

Щевченко – гравер

В останні роки життя український поет багато займався ліпленням і гравіруванням. Саме завдяки досягнутим успіхам по гравіруванню на міді Шевченко став не тільки першим українським національним поетом, але і першим видатним поетом Російської імперії, удостоєним ступеня академіка Академії мистецтв.