Теорія переривчастої рівноваги

Виникнення теорії переривчастого рівноваги, запропонованої в 1972 р американськими палеонтологами С. Гулдом (1941-2002) і Н. Елдріджем (Gould S., Eldredge N., 1977; Gould S., 1982), спровокувало новий виток дискусії. Теорія мала успіх і знайшла численних прихильників.
Відповідно до моделі переривчастого рівноваги, еволюція являє собою чергування різких коротких стрибків, коли і відбувається видоутворення, з довгими періодами стабільного стану – стазиса. Важливу роль прихильники нового напрямку відводили розмежуванню механізмів мікро- і макроеволюції, в черговий раз підкреслюючи, що внутріпопуляціонним мінливість не веде до видоутворення. Автори справедливо вказували на слабкий обмін генами між популяціями виду. Ключове значення в процесі видоутворення вони надавали змінам в регуляторних генах. Подальші дослідження генетиків підтвердили обгрунтованість цього положення. У рамках теорії переривчастого рівноваги було розроблено поняття видового відбору як одного з основних факторів макроеволюції, який характеризує баланс утворюються і вимираючих видів (Stanley S., 1979).
Майже одночасно виникають концепції «недарвиновские» еволюції, запропоновані молекулярними генетиками (Воно C., 1973; Кімура М., 1985). Правда, їх автори не відкидали дарвінізм, а розглядали свої теорії як його розвиток і аналіз на молекулярному рівні. Теорія нейтральності М. Кімури (1924-1994) постулює нейтральний характер більшості мутацій. Тільки деякі мутації корисні або шкідливі, а значить, схильні до дії природного відбору. Суперечки навколо «питомої ваги» нейтральних мутацій не припиняються досі.
Ще раніше англійським еволюціоністом В. Вінн-Едвардсом (1906-1997) була висунута теорія групового відбору, згідно з якою об’єктом відбору є група (Wynne-Edwards V., 1962). У СТЕ таким об’єктом є окрема особина. Народження теорії супроводжувалося бурхливими дискусіями, але вона не зустріла підтримки більшості еволюціоністів. Цікавим прикладом прихильників концепції групового відбору є адаптивна цінність для групи процесу старіння, оскільки він обмежує чисельність групи і «очищає» її від зношених особин.
Виходячи з теорії групового відбору, тим же В. Вінн-Едвардсом була запропонована концепція саморегуляції – здатності групи регулювати свою чисельність на оптимальному рівні (Wynne-Edwards V., 1965). Ця концепція була підхоплена противниками СТЕ як спростувальна базовий постулат дарвінізму про тенденцію до безмежного розмноження і боротьбі за існування. Особливий резонанс мала екстраполяція концепції на людське суспільство. Була проведена аналогія між нашою цивілізацією і перенаселеній колонією бактерій, в якій включаються механізми програмованої загибелі окремих особин в інтересах виживання інших (Олескін А. В., 2001).
Однак найбільш радикальні зміни поглядів в еволюційної біології сталися наприкінці XX ст., Після відкриття епігенетичних закономірностей і поширеності в природі горизонтального переносу. Організація і функціонування генетичного апарату різних організмів виявилися значно більш різноманітними і складними, ніж передбачалося раніше (Голубовський М. Д., 2000). Нову гостроту придбали старі «важкі» питання еволюційної теорії. Це проблеми спрямованості еволюції, ролі природного відбору, природи адаптації, причин нерівномірності темпів еволюції, неповноти палеонтологічного літопису, вимирання великих таксонів на кордоні геологічних епох і багато інших. Всі ці проблеми є наслідком фундаментальних питань щодо механізмів макроеволюції, що викликають гострі розбіжності. Чи не менше суперечок викликають механізми видоутворення й саме поняття виду.

Посилання на основну публікацію