Проблема сприйняття

Людині навіть важко уявити, скільки відрізняється сприйняття зовнішнього світу у різних тварин. Відмінності в сенсорної інформації настільки великі, що можна сказати, що ми з іншими організмами живемо в різних світах. Тому сенсорна фізіологія, мабуть, найбільшою мірою пов’язана з філософськими питаннями біології. Вона набуває все більшого загальнотеоретичне значення і в науках про людину, оскільки проблема, як ми пізнаємо навколишній світ, з давніх часів залишається головною темою філософських дискусій.
З ранніх наукових робіт помітний слід залишили розробки німецького вченого Я. фон Юкскюль (1864-1944), які в чому сприяли появі етології. Хоча уявлення Я. фон Юкскюль про специфічність дії різних стимулів послужили основою концепції релизеров, найбільш широку популярність він придбав завдяки своїй теорії різних «сенсорних світів» (Uexkull J. von, 1934). Для позначення специфічного сприйняття кожного організму, його «сенсорного світу», Я. фон Юкскюль ввів термін «Umwelt».
Проблема відмінностей у сприйнятті зовнішнього світу у тварин і людини розглядається в знаменитій філософській роботі Т. Нагеля «Що означає бути кажаном» (Nagel T., 1974). Назва статті стало прозивним в подальших міркуваннях інших авторів (рис. 9.4).
У психології перцепція (сприйняття) розглядається як процес обробки сенсорної інформації, в результаті якого формується цілісний образ. Незважаючи на зазначене вище різниця у сприйнятті зовнішнього світу у різних тварин, в ході передачі сенсорної інформації можна спостерігати універсальну послідовність: кодування інформації – детектування сигналів – впізнання образів.
Будь-яке кодування – це встановлення відповідності між параметрами. У сенсорних системах використовується двійковий код за допомогою електричного імпульсу, за принципом «є – немає». Таким простим методом можна кодувати великі обсяги інформації завдяки синхронності дій імпульсів збуджених нейронів і зміни їх числа.
Детектування сигналів здійснюють нейрони-детектори, вибірково реагують лише на певні параметри стимулів (Хьюбел Д., 1990). Ступінь генетичної детермінації детекторних властивостей у різних детекторів різна: одні практично повністю сформовані при народженні, інші формуються в онтогенезі. Елементарні детектори виявляють окремі ознаки, після чого ця інформація синтезується і знову аналізується на більш високому рівні нейронних ансамблів. Здатність сенсорних систем виділяти специфічні характеристики сигналів представляє, мабуть, найбільший інтерес. Була висунута гіпотеза наявності спеціальних пантіфікальних нейронів, диференціюють специфічності образів, які отримали жартівливу назву «нейрони розпізнавання обличчя бабусі» (Сміт К., 2005). Однак в цьому явищі ще багато неясного.
Впізнання образів – це кінцева і найбільш складна операція. Шляхом аналізу та синтезу сигналів від нейронів-детекторів проводиться порівняння образу з образами, що зберігаються в пам’яті. Потім відбувається прийняття рішення, що і становить сутність сприйняття. Що бачимо? Чиє обличчя? Що чуємо? Який запах відчуваємо? Людина здатна впізнавати образи незалежно від мінливості сигналів: знайоме обличчя – при різної освітленості, знайому мелодію – при різній гучності. У цій діяльності активну участь беруть не тільки первинні зони кори конкретної сенсорної системи, але й інтегративні системи мозку.
Провести чітку межу між «роботою» сенсорних і інтегративних систем в ході сприйняття навряд чи вдасться, оскільки функціонування нервової системи завжди являє собою цілісний процес. Саме тому традиційне розмежування процесів сприйняття і відчуттів (при яких відсутнє цілісне уявлення) в даний час не знаходить підтримки в багатьох психологів. Їх дійсно важко відокремити один від одного. Активну позицію проти поділу «психічних процесів» займає петербурзький психолог В. М. Аллахвердов. З його думкою можна погодитися. В історії науки ми завжди спостерігаємо, що дроблення невідомого поняття на складові нічого не додає у його розумінні. Невизначеність фундаментального поняття «психіка» поки не дозволяє створити адекватну класифікацію її складових (якщо вони є).
Навіть між поняттями «сприйняття» і «мислення» не просто провести кордон, оскільки на рівні перцепції проходить процес переробки інформації для адекватного вибору. Наочним прикладом служить феномен «фігури і фону» при зоровому сприйнятті. Широко відомі в психології приклади «перевертиванія» картинок: «ваза – особи», «дівчина – стара» і багато інших. Вони показують, що інтерпретація сенсорних даних завжди передбачає вибір.
Англійський психолог Р. Л. Грегорі вважає здатність до вибору найважливішою властивістю перцепції, причому звертає увагу, що вибір явно орієнтований на звичні образи. Це ускладнює сприйняття «незвичайних» предметів, заважає сприймати явища, занадто суперечать звичного (Грегорі Р. Л., 2003). Тому в сприйнятті так багато парадоксів, спотворень, невизначеностей. Спостереження в психопатології багаті найцікавішими прикладами незвичайного сприйняття людини.
Важливий розділ складають дослідження сенсорних ілюзій, які становлять особливий інтерес в плані розуміння природи мозку. Саме порушення в роботі мозку, а не органів почуттів, вважаються основною причиною цього феномена. Однак, незважаючи на успіхи нейробіології, ми ще дуже мало знаємо про функціонування нервової системи. Так, давно відомий феномен фантомного болю, коли болить якийсь конкретний ділянку ампутованою кінцівки, до кінця не пояснений. Що означають ці больові відчуття? Відомий англійський невролог О. Сакс наводить численні приклади, важко поясненні з погляду класичної науки (Сакс О., 2010).
Можливо, розгадка ілюзій лежить в інтерпретації знаменитих експериментів У. Пенфілда. Електростимуляція певних зон мозку викликала чіткі образи, природа яких так і залишилася нерозкрита. Чим вони є: спогадами, що зберігаються в пам’яті, галюцинаціями, спровокованими впливом, фантазіями … До цього експерименту ми ще повернемося в подальшому.
Цікаво відзначити, що різні ділянки кори мозку цитологически не розрізняються, а інформація всіх сенсорних систем живих організмів трансформується в ідентичні сигнали нервових імпульсів. Але якщо хірургічним шляхом направити слухові волокна в зорову зону, а зорові волокна – в слухову, то слухові образи ми повинні бачити, а зорові – чути. Ця гіпотеза, у разі її підтвердження, може мати величезне філософське і методологічне значення (Сміт К., 2005).
А зараз розглянемо не менше гостру тему в історії науки – проблему розумових здібностей тварин. Провідний напрямок в цьому руслі – когнітивна етологія.
Когнітивна етологія сформувалася в 1970-х рр. як наука про комунікації тварин у природному середовищі. В даний час вона охоплює вивчення всіх когнітивних процесів у тварин. Самі когнітивні процеси тепер не розглядаються як прерогатива людини. Дослідження в цій області з кожним роком розширюються, даючи безліч цікавих, часом несподіваних фактів.
Когнітивна етологія – молода наука, але вона має довгу передісторію.

Посилання на основну публікацію