Найближчий космічний об’єкт: супутники і люди на Місяці

Місяць – найближче до нас небесне тіло, відстань від центру Землі до центру природного супутника становить 384,5 тисячі км. Як другий за величиною після Сонця об’єкт на небі, Місяць завжди привертала особливу увагу астрономів. До того, як Галілей сконструював телескоп, спостерігати за нею можна було тільки неозброєним оком, проте дослідники змогли і таким способом отримати чимало інформації. Ще в античні часи Гипарх досить точно визначив відстань до нічного світила (30 діаметрів Землі) і його розмір, а завдяки Галілею людство дізналося, що на Місяці є гори і кратери.

Історія безпосереднього, контактного вивчення природного супутника нашої планети почалася 13 вересня 1959 р., коли автоматична станція «Луна-2» прилунилась на його поверхню. Спроба була не першою, до цього чотири станції були втрачені з-за аварії ракети-носія, а одна полетіла далі, ніж планувалося, і стала штучним супутником Сонця. Посадка «Місяць-2» була жорсткою, фактично станція врізалася в поверхню супутника на швидкості 3 км/с.

Станція являла собою сферу зі сплаву магнію і алюмінію, її діаметр був трохи більше метра, вага становив майже 400 кг, вона мала у своєму активі лише три простих приладу: лічильник Гейгера, магнітометр і сцинтиляційний лічильник для вивчення елементарних частинок. Головним завданням станції було досягнення поверхні Місяця, і вона була з успіхом виконана.

Наступний успішний політ до Місяця, всього через місяць після першого, скоїв апарат «Місяць-3». Цієї дослідницької станції вдалося зробити те, чого до цього не робив ніхто за всю історію людства. Вона «побачила» зворотний бік Місяця і зробила цілком вдалі фотографії. Прилади, встановлені на автоматичній станції, дозволили виявити, що у Місяця немає поясів радіації і магнітного поля. Крім того, з їх допомогою був вивчений загальний потік космічної радіації (частки, промені, микрометеоры).

Головним приладом «Місяця-3» було складне фототелевизионное пристрій, яке прямувало в бік поверхні Місяця за допомогою системи орієнтації. Виконати цю задачу, при технічних можливостях, що були в 1950-1960-і рр.., було дійсно дуже непросто. Щоб передати зображення, потрібно було за допомогою автоматики проявити, висушити і зафіксувати плівку прямо на борту, потім просвітити зображення світловим променем, щоб перетворити його в аналогове телезображення. Станції вдалося зняти більше половини поверхні Місяця, правда, фотографії із-за перешкод сигналами вийшли не дуже якісні, але все ж це було значним досягненням.

Другий, не менш цікавою, завданням «Місяця-3» було виконання гравітаційного маневру – зміна напрямку польоту під впливом сили тяжіння Місяця. Траєкторія руху автоматичної станції була розрахована таким чином, щоб після підльоту до Місяця напрямок змінилося і апарат пролетів над Північним півкулею Землі, де перебували радянські спостережні пункти.

Після перших успіхів перед вченими і конструкторами було поставлено таке завдання: вивести на орбіту штучний супутник Місяця і розробити систему, що забезпечує м’яку посадку на її поверхню. Зробити це було нелегко, тим більше що в той час доводилося вирішувати і величезна кількість інших завдань.

У 1964 р. американський апарат «Рейнджер-7», перед тим як зіткнутися з місячною поверхнею, зробив знімки Місяця з дуже близької відстані, від 2 км до 0,5 м. З «Рейнджери» також внесли внесок в вивчення і фотографування земного супутника. Але все ж першу м’яку посадку зробила радянська автоматична станція «Луна-9» 3 лютого 1966 р.

Для цього було розроблено оригінальне рішення. Спочатку апарат доставлявся за допомогою ракети на орбіту Землі, потім, вже з орбіти, здійснювався старт у напрямку Місяця. У момент наближення до поверхні супутника апарат складався з основного блоку і пускової капсули. Коли він був в декількох метрах від поверхні, включалася автоматична система гальмування. В той момент, коли п’ятиметровий штир, виступаючий з основного блоку, стосувався поверхні Місяця, спускаемая капсула «вистрілювали» і приземлявся. Її центр ваги був розташований таким чином, щоб по закінченні руху вона зайняла розрахункове положення. Після цього починався перехід у робочий стан: панелі-пелюстки розкривалися, виставлялася телевізійна камера, розгорталися антени.

«Луна-9» передала на Землю перші панорамні зображення місячної поверхні, які розвіяли побоювання вчених щодо шару пилу. До цього деякі з них вважали, що на поверхні земного супутника може лежати значний шар пилу, до декількох метрів завтовшки, що, природно, завадить досліджень. Тепер стало очевидно, що пилу на Місяці трохи.

Незабаром, у березні 1966 р., у Місяця з’явився перший штучний супутник, це був апарат «Луна-10». Протягом двох місяців він обертався на навколомісячній орбіті, передаючи дослідні дані, після чого впав на поверхню Місяця.

Першим землянином, який ступив на інше небесне тіло, став американець Ніл Армстронг, який прибув на Місяць вході космічної програми «Аполлон». Цьому передувала довга підготовка, одним з етапів якої була низка апаратів «Сервейер». Їх польоти на Місяць з м’якою посадкою дозволили отримати кілька десятків тисяч якісних знімків земного супутника, Сонця і планет Сонячної системи, а також взяти зразки грунту. Правда, тоді не було можливості доставити їх на Землю. Зразки фотографували і аналізували прилади, встановлені на «Сервейверах».

Програма «Аполлон», яка завершилася успішної доставкою астронавтів на Місяць, була прийнята в США в 1961 р., а «Аполлон-11» досяг мети 20 липня 1969 р. Корабель з астронавтами Едвіном Олдріном, Майклом Коллінзом і Нілом Армстронгом на борту був доставлений на місячну орбіту за допомогою триступеневої ракети. Потім від основного корабля відокремився місячний модуль, на якому Армстронг і Олдрін спустилися на поверхню Місяця. Першим з кабіни вийшов Ніл Армстронг, через 15 хвилин до нього приєднався напарник. Астронавти пробули на поверхні Місяця два з половиною години. Вони провели фото– і відеозйомку, зібрали велику кількість зразків місячного грунту вагою майже 22 кг і встановили прапор США. Крім того, астронавти розмістили на Місяці кілька приладів, серед яких були сейсмометр і лазерний відбивач, на який передавалися сигнали з обсерваторій Землі.

Вивчення зразків місячного грунту, в якому брали участь десятки дослідників з різних країн світу, дало цікаві результати. З’ясувалося, що місячна порода була сформована при дуже високих температурах, без участі води і кисню. З 23 виявлених мінералів 20 були ідентичні земним, 3 виявилися унікальними. На головне питання, чи є в зразках хоч якісь сліди життя, відповідь була негативною.

Всього було здійснено 6 успішних експедицій на Місяць, вході яких на земному супутнику побувало 12 осіб. Крім них, жоден землянин не бував на іншому астрономічному об’єкті.

����¯�¿�½���¯���¿���½����¯�¿�½������°����¯�¿�½������³����¯�¿�½���¯���¿���½����¯�¿�½���¯���¿���½����¯�¿�½������·����¯�¿�½������º����¯�¿�½������°...
ПОДІЛИТИСЯ:

Дивіться також:
Що таке ракета?